Серденько Змія - Віолетта Котова

Юля                                                  

 На новому місці я вже облаштувалася, винаймала невелику однокімнатну квартиру, та майже кожного дня працювала віддано своїй справі, допомагаючи пораненим відновлюватися після отриманих травм. Все наче йшло добре, але часом находила нестерпна туга за Олегом. Він дуже рідко виходив на зв’язок, ми спілкувалися за допомогою текстових повідомлень, коротко та по суті. Писав, що живий здоровий і з ним усе добре, натомість питав як мої справи. Я теж писала тільки короткі відповіді, бо знала, його суворе ставлення до цього питання.

 Постійні згадки та думки про нього заважали спокійно спати. Тепер, коли ми зблизились настільки тісно, переживання, та страх втрати коханого чоловіка нервував та перевіряв мою витримку на міцність. Все б нічого, якби не останній тиждень. Олег більше не виходив на зв’язок, зовсім. Спочатку я напружено чекала, активно надсилаючи йому повідомлення, які так і залишалися не прочитаними, згодом вони перестали надходити, «зависаючи в повітрі». Через кілька днів напруженої тиші, я наважилася подзвонити з надією почути улюблений голос, але моя спроба теж не увінчалася успіхом. Телефон було вимкнено, а мої надії на те, що все гаразд, танули з кожною годиною.

 Це випробування я мала проходити гідно, на людях намагалася тримати себе в руках, не нервувати й не виказувати свій пригнічений моральний стан. Місце роботи спонукало до того, що зовнішньо мала бути спокійною та врівноваженою, й ділитися цим спокоєм з пацієнтами, які пройшли через пекло. Можливо й треба було з кимось поділитися, але ця історія не про мене, я звикла тримати хвилювання під власним контролем.

 Ще через декілька днів терпець увірвався, мені ставало дедалі складніше тримати контроль над емоціями та приховувати думки. Кожної хвилини я думала про нього, і не розуміла, до кого я можу звернутися з цим питанням. Єдина знайома людина, яка нас з Олегом пов’язувала, це був Кирило. Згадуючи нашу з ним останню розмову, ставало якось гидко, але іншого виходу не бачила, він був єдиною ниткою, яка могла мене привести до коханого.

 Поки збиралася з думками, аналізуючи, що саме може відповісти Кирило, тримала тремтячими руками телефон. Можливо відшиє мене, відправить куди подалі, бо свою думку щодо мене він давно висловив. Прикро, я не розуміла причини його негативу в мій бік, наче розбіглися спокійно без скандалів і претензій, ніяк не очікувала від нього такого ставлення. Але необхідність хоч щось дізнатися про Олега, змусила мене переступити через власну гордість та натиснути кнопку виклику.

 Я навіть не здивувалася, коли почула в слухавці теж саме, його старий номер телефону вже не обслуговувався, а той, з якого він мені дзвонив, знаходився поза зоною досяжності. Я відклала гаджет в шухляду та подалася працювати далі. Намагалася не думати, завантажити себе роботою на повну, безвихідь та невизначеність потроху почали зводити з розуму.

 Другу добу я знаходилась в шпиталі без перерви. Головний лікар дізнавшись про це почав гримати на мене, погрожуючи, що вижене на відпочинок силою, та мені вдалося вмовити його залишити мене до ранку. Мабуть, це була сама доля, мені вдалося трохи поспати, перед тим, як отримати виклик на чергову операцію. Я прийшла майже останньою, лікар хірург вже був на місці. Я чула від дівчат з персоналу, що привезли декількох важкопоранених військових, та в цей час будуть проводити декілька операцій одночасно. Потрапивши до операційної в якій працювали ми, я побачила чоловіка, який лежав на столі. Над ним клопоталися інші дівчата і з хвилини на хвилину операція повинна була розпочатися. Чомусь серце здригнулося, я підійшла і подивилася на обличчя безтямного чоловіка, з якого в цю хвилину знімали просочені кров’ю бинти…

 Не дарма я відчула здригання, бо навіть крізь поранення, яке спотворило знайоме до болю обличчя, я його впізнала. Машинально вхопилася за власні щоки та відійшла на декілька кроків назад. Дівчата підхопилися.

- Юль, що сталося? Тобі погано? – спитала одна з колег.

 А мені й справді стало дуже зле при вигляді травми, вперше. Раніше такого ніколи не траплялося, зараз же мене знудило, і я встигнувши промовити свої вибачення, вибігла в коридор, швидким бігом прямуючи до вбиральні. Лише коли мене вивернуло назовні, я вмилася та віддихалася, поглянула на себе в дзеркало. Не вірила, що це він, але повернутися і впевнитися що це помилка, що це хтось інший, не наважувалася. Так і продовжувала стояти на місці, заклякла біля того дзеркала й думала про несправедливість цього світу.