Серденько Змія - Віолетта Котова

 Спустившись старими дерев’яними сходинками в підвал, у ніс одразу вдарив запах сирості та плісняви. Тут всюди було волого, добре хоч калюжі не стояли. Внизу під землею був ледь не справжній бункер, вихід один, але двері до нього не примітні, серед городу, покриті шаром землі, лиш зовнішню трубу вентиляції прийшлося зрізати, щоб не привертати уваги, тому мабуть й було так волого. Замість світла внизу горіла маленька свічка, а поряд, на імпровізованому ліжку, зробленому з мішків, лежав Кирило. Масштабу поранення я не бачив, крові теж, але голова була перебинтована разом з очима, рука теж, а сам одягнений у якесь лахміття.

- Хто тут? – спитав друг, хриплим голосом та закашлявся, мабуть ще й застуду тут підхопив. Я підійшов, сів навшпиньки біля нього, взяв руку й потиснув.

- Я з тобою, друже! – сказав, вперше ледь стримуючи сльози від радості. - Тепер все буде добре.

- Олег! – вигукнув він. – Олег! Як ти мене знайшов, брате?!

- Бережи сили, потім все розповім, тепер в нас є спільна, не менш складна задача… - зітхнув я. – Вивезти тебе звідси.