Убивства за абеткою - Агата Крісті
– Як ви смієте ставити мені таке запитання? Це… це образливо!
– Мабуть. Але ви присягнули говорити правду. Eh bien, так чи ні?
– Сер Кармайкл був надзвичайно добрим до мене. Він ставився до мене майже як до доньки. І саме такі почуття до нього в мене – прихильність і вдячність.
– Пробачте, але це не відповідь. «Так» або «ні», мадемуазель.
Вона завагалась.
– Відповідь, звісно, ні!
Він не прокоментував.
– Дякую, мадемуазель.
Він повернувся до Меґан Барнард. Обличчя дівчини було дуже блідим. Вона важко дихала, наче збиралась із силами для випробовування.
Голос Пуаро прозвучав наче удар батогом.
– Мадемуазель, на який результат мого розслідування ви сподіваєтесь? Ви хочете, щоб я виявив правду чи ні?
Вона гордо підняла голову. Я був певен у її відповіді. Меґан, я знав, була фанатично одержима правдою.
Її відповідь була чіткою – і вона приголомшила мене.
– Ні!
Ми всі аж підстрибнули. Пуаро нахилився, вивчаючи її обличчя.
– Мадемуазель Меґан, – сказав він, – ви можете не хотіти правди, але, ma foi72, ви вмієте говорити її!
Він рушив до дверей, та потім, пригадавши, повернувся до Мері Дровер.
– Скажіть мені, mon enfant, чи є у вас молодий чоловік?
Мері, яка виглядала занепокоєною, здригнулася й почервоніла.
– О, містере Пуаро. Я… я ще… я не впевнена.
Він усміхнувся.
– Alors c’est bien, mon enfant73.
І оглянувся за мною.
– Ходімо, Гастінґсе, мусимо вирушати в Істборн. Машина вже чекала, і незабаром ми їхали узбережжям по дорозі, яка вела крізь Певенсі до Істборна.
– Чи можна вас щось запитати, Пуаро?
– Не зараз. Робіть власні висновки стосовно того, чим я зараз займаюсь.
Я знову затих.
Пуаро, який здавався задоволеним собою, мугикав якусь пісеньку. Коли ми проїжджали через Певенсі, він запропонував зупинитись і оглянути замок.
Повертаючись до машини, ми на хвилину зупинилися біля дітей – дівчат-скаутів молодшого віку, як я здогадався з їхнього одягу, – які співали пісеньку різкими немилозвучними голосами…
– Що це вони співають, Гастінґсе? Я не можу вловити слів.
Я прислухався і зрештою розібрав приспів:
Лиса впіймати,
В коробці тримати
Й ніколи не відпускати.
– Лиса впіймати, в коробці тримати й ніколи не відпускати! – повторив Пуаро.
Його обличчя раптом стало похмурим і суворим.
– Це дуже жахливо, Гастінґсе. – Він хвилину мовчав. – Ви тут полюєте на лисів?
– Я – ні. Я ніколи не міг собі дозволити полювання. І не думаю, що в цьому краї багато полюють.
– Я маю на увазі в Англії загалом. Дивний спорт. Чекають біля нори – а тоді кричать «ату», чи не так? – і починається гонитва через поля, через живоплоти й канави, а лис біжить, інколи він заплутує слід, та собаки…
– Гончі!
– …та гончі йдуть по сліду, нарешті вони його ловлять, і він помирає – швидко й жахливо.
– Я думаю, що це справді звучить жахливо, але насправді…
– Лис насолоджується цим? Не кажіть les bêtises, мій друже. Tout de même74 краще швидка жорстока смерть, ніж те, що співали ці діти… Бути закритим у коробці назавжди… Ні, це недобре.
Він похитав головою. Тоді мовив, змінивши тон:
– Завтра я відвідаю того чоловіка, Каста, – і додав водієві: – Назад у Лондон.
– Хіба ви не їдете в Істборн? – вигукнув я.
– Навіщо? Я знаю достатньо для своєї мети.
Розділ тридцять третій
Александр Бонапарт Каст
Я не був присутнім під час бесіди, яка відбулася між Пуаро й тим дивним чоловіком – Александром Бонапартом Кастом. Завдяки зв’язкам із поліцією й особливим обставинам справи Пуаро без жодних труднощів отримав у Міністерстві внутрішніх справ ордер, але цей ордер не поширювався на мене. Та й, зрештою, було необхідно, на думку Пуаро, щоб бесіда відбулася повністю приватно – двоє чоловіків віч-на-віч.
Однак він надав мені такий детальний звіт того, що відбувалося між ними, що я виклав це на папері з такою впевненістю, наче насправді був при цьому.
Здавалося, що містер Каст знітився. Його сутулість була більш помітною. Пальці злегка перебирали складки пальто.
Деякий час, я гадаю, Пуаро не розмовляв.
Він сидів і дивився на чоловіка навпроти.
Атмосфера стала спокійною, розважливою…
Це мав бути момент граничного напруження – зустріч двох супротивників у довгій драмі. На місці Пуаро я б відчував неабияке хвилювання.
Пуаро, однак, був більш ніж прагматичний. Його поглинуло намагання справити певне враження на чоловіка навпроти.
Нарешті він обережно мовив:
– Ви знаєте, хто я?
Другий похитав головою.
– Ні, ні, видко, не знаю. Якщо ви не містера Лукаса – як це називають – підлеглий, то, мабуть, прийшли від містера Мейнарда?
(Мейнард і Коул були адвокатами захисту.)
Його тон був увічливий, але не дуже зацікавлений. Він здавався поглинутим якось власною внутрішньою абстракцією.
– Я Еркюль Пуаро…
Пуаро промовив слова дуже м’яко… і спостерігав за ефектом.
Містер Каст трохи підняв голову.
– О, так?
Він сказав це так природно, як міг би сказати інспектор Кром, але без чванливості.
Потім, хвилину по тому, Каст повторив свою репліку.
– О, так? – мовив він, і цього разу його тон був іншим, у ньому таївся пробуджений інтерес. Він підняв голову і глянув на Пуаро.
Еркюль Пуаро зустрівся з ним поглядом і злегка раз чи двічі кивнув.
– Так, – сказав він, – я той, кому ви писали листи.
Відразу контакт було зруйновано. Містер Каст швидко опустив очі й заговорив роздратовано й неспокійно.
– Я ніколи вам не писав. Ті листи були не від мене. Я не раз це говорив.
– Я знаю, – сказав Пуаро. – Але якщо не ви їх писали, тоді хто?
– Ворог. У мене, безумовно, є ворог. Вони всі проти мене. Поліція, всі… всі проти мене. Це велетенська змова.
Пуаро не відповів.
Містер Каст мовив:
– Рука кожного була проти мене, завжди.
– Навіть коли ви були дитиною?
Здавалося, що містер Каст роздумує.
– Ні, ні, не зовсім тоді. Моя мама дуже захоплювалася мною. Але вона була амбіційна, страшенно амбіційна. Саме тому дала мені ті чудернацькі імена. У неї була якась абсурдна ідея, що я зроблю щось грандіозне, геніальне. Вона завжди закликала мене заявити про себе – розмовляючи про силу волі… кажучи, що кожен може бути господарем своєї долі… вона казала, що я міг би зробити