Убивства за абеткою - Агата Крісті

– Як ви смієте ставити мені таке запитання? Це… це образливо!

– Мабуть. Але ви присягнули говорити правду. Eh bien, так чи ні?

– Сер Кармайкл був надзвичайно добрим до мене. Він ставився до мене майже як до доньки. І саме такі почуття до нього в мене – прихильність і вдячність.

– Пробачте, але це не відповідь. «Так» або «ні», мадемуазель.

Вона завагалась.

– Відповідь, звісно, ні!

Він не прокоментував.

– Дякую, мадемуазель.

Він повернувся до Меґан Барнард. Обличчя дівчини було дуже блідим. Вона важко дихала, наче збиралась із силами для випробовування.

Голос Пуаро прозвучав наче удар батогом.

– Мадемуазель, на який результат мого розслідування ви сподіваєтесь? Ви хочете, щоб я виявив правду чи ні?

Вона гордо підняла голову. Я був певен у її відповіді. Меґан, я знав, була фанатично одержима правдою.

Її відповідь була чіткою – і вона приголомшила мене.

– Ні!

Ми всі аж підстрибнули. Пуаро нахилився, вивчаючи її обличчя.

– Мадемуазель Меґан, – сказав він, – ви можете не хотіти правди, але, ma foi72, ви вмієте говорити її!

Він рушив до дверей, та потім, пригадавши, повернувся до Мері Дровер.

– Скажіть мені, mon enfant, чи є у вас молодий чоловік?

Мері, яка виглядала занепокоєною, здригнулася й почервоніла.

– О, містере Пуаро. Я… я ще… я не впевнена.

Він усміхнувся.

– Alors c’est bien, mon enfant73.

І оглянувся за мною.

– Ходімо, Гастінґсе, мусимо вирушати в Істборн. Машина вже чекала, і незабаром ми їхали узбережжям по дорозі, яка вела крізь Певенсі до Істборна.

– Чи можна вас щось запитати, Пуаро?

– Не зараз. Робіть власні висновки стосовно того, чим я зараз займаюсь.

Я знову затих.

Пуаро, який здавався задоволеним собою, мугикав якусь пісеньку. Коли ми проїжджали через Певенсі, він запропонував зупинитись і оглянути замок.

Повертаючись до машини, ми на хвилину зупинилися біля дітей – дівчат-скаутів молодшого віку, як я здогадався з їхнього одягу, – які співали пісеньку різкими немилозвучними голосами…

– Що це вони співають, Гастінґсе? Я не можу вловити слів.

Я прислухався і зрештою розібрав приспів:

Лиса впіймати,

В коробці тримати

Й ніколи не відпускати.

– Лиса впіймати, в коробці тримати й ніколи не відпускати! – повторив Пуаро.

Його обличчя раптом стало похмурим і суворим.

– Це дуже жахливо, Гастінґсе. – Він хвилину мовчав. – Ви тут полюєте на лисів?

– Я – ні. Я ніколи не міг собі дозволити полювання. І не думаю, що в цьому краї багато полюють.

– Я маю на увазі в Англії загалом. Дивний спорт. Чекають біля нори – а тоді кричать «ату», чи не так? – і починається гонитва через поля, через живоплоти й канави, а лис біжить, інколи він заплутує слід, та собаки…

– Гончі!

– …та гончі йдуть по сліду, нарешті вони його ловлять, і він помирає – швидко й жахливо.

– Я думаю, що це справді звучить жахливо, але насправді…

– Лис насолоджується цим? Не кажіть les bêtises, мій друже. Tout de même74 краще швидка жорстока смерть, ніж те, що співали ці діти… Бути закритим у коробці назавжди… Ні, це недобре.

Він похитав головою. Тоді мовив, змінивши тон:

– Завтра я відвідаю того чоловіка, Каста, – і додав водієві: – Назад у Лондон.

– Хіба ви не їдете в Істборн? – вигукнув я.

– Навіщо? Я знаю достатньо для своєї мети.

Розділ тридцять третій

Александр Бонапарт Каст

Я не був присутнім під час бесіди, яка відбулася між Пуаро й тим дивним чоловіком – Александром Бонапартом Кастом. Завдяки зв’язкам із поліцією й особливим обставинам справи Пуаро без жодних труднощів отримав у Міністерстві внутрішніх справ ордер, але цей ордер не поширювався на мене. Та й, зрештою, було необхідно, на думку Пуаро, щоб бесіда відбулася повністю приватно – двоє чоловіків віч-на-віч.

Однак він надав мені такий детальний звіт того, що відбувалося між ними, що я виклав це на папері з такою впевненістю, наче насправді був при цьому.

Здавалося, що містер Каст знітився. Його сутулість була більш помітною. Пальці злегка перебирали складки пальто.

Деякий час, я гадаю, Пуаро не розмовляв.

Він сидів і дивився на чоловіка навпроти.

Атмосфера стала спокійною, розважливою…

Це мав бути момент граничного напруження – зустріч двох супротивників у довгій драмі. На місці Пуаро я б відчував неабияке хвилювання.

Пуаро, однак, був більш ніж прагматичний. Його поглинуло намагання справити певне враження на чоловіка навпроти.

Нарешті він обережно мовив:

– Ви знаєте, хто я?

Другий похитав головою.

– Ні, ні, видко, не знаю. Якщо ви не містера Лукаса – як це називають – підлеглий, то, мабуть, прийшли від містера Мейнарда?

(Мейнард і Коул були адвокатами захисту.)

Його тон був увічливий, але не дуже зацікавлений. Він здавався поглинутим якось власною внутрішньою абстракцією.

– Я Еркюль Пуаро…

Пуаро промовив слова дуже м’яко… і спостерігав за ефектом.

Містер Каст трохи підняв голову.

– О, так?

Він сказав це так природно, як міг би сказати інспектор Кром, але без чванливості.

Потім, хвилину по тому, Каст повторив свою репліку.

– О, так? – мовив він, і цього разу його тон був іншим, у ньому таївся пробуджений інтерес. Він підняв голову і глянув на Пуаро.

Еркюль Пуаро зустрівся з ним поглядом і злегка раз чи двічі кивнув.

– Так, – сказав він, – я той, кому ви писали листи.

Відразу контакт було зруйновано. Містер Каст швидко опустив очі й заговорив роздратовано й неспокійно.

– Я ніколи вам не писав. Ті листи були не від мене. Я не раз це говорив.

– Я знаю, – сказав Пуаро. – Але якщо не ви їх писали, тоді хто?

– Ворог. У мене, безумовно, є ворог. Вони всі проти мене. Поліція, всі… всі проти мене. Це велетенська змова.

Пуаро не відповів.

Містер Каст мовив:

– Рука кожного була проти мене, завжди.

– Навіть коли ви були дитиною?

Здавалося, що містер Каст роздумує.

– Ні, ні, не зовсім тоді. Моя мама дуже захоплювалася мною. Але вона була амбіційна, страшенно амбіційна. Саме тому дала мені ті чудернацькі імена. У неї була якась абсурдна ідея, що я зроблю щось грандіозне, геніальне. Вона завжди закликала мене заявити про себе – розмовляючи про силу волі… кажучи, що кожен може бути господарем своєї долі… вона казала, що я міг би зробити