Убивства за абеткою - Агата Крісті
Він хвилину мовчав.
– Звісно, вона помилялась. Я це доволі швидко зрозумів. Я не був тим, хто може піти далеко в житті. Завжди коїв дурниці – робив із себе посміховисько. І я був несміливий, боявся людей. Мені було погано в школі. Дізнавшись мої імена, хлопці дражнили мене… Мені погано давалася наука, ігри, робота – все.
Він похитав головою.
– Лише добре, що бідна мама померла. Вона була б розчарована… Навіть у комерційному коледжі я був тупим – найдовше вчився друкувати й стенографувати. Та все ж я не почувався тупим – якщо ви розумієте, що я маю на увазі.
Він благально глянув на співбесідника.
– Я знаю, що ви маєте на увазі, – сказав Пуаро. – Продовжуйте.
– Просто було відчуття, що всі інші думають, що я тупий. Це дуже паралізує. Так само було потім в офісі.
– І пізніше, вже на війні? – підказав Пуаро.
Раптом обличчя містера Каста засяяло.
– Знаєте, – сказав він, – мені подобалася війна. Так справді було. Я вперше почувався таким само, як інші. Ми всі були в такому ж становищі. І я був не гіршим за будь-кого.
Його усмішка зникла.
– А потім я отримав те поранення в голову. Дуже незначне. Але виявилося, що в мене напади… Я, звісно, завжди знав, що були випадки, коли я не повністю усвідомлював те, що роблю. Провали, розумієте. І, звісно, раз чи двічі падав. Але я справді не думаю, що їм варто було звільняти мене через це. Ні, не думаю, що це було правильно.
– А потім? – запитав Пуаро.
– Я отримав місце службовця. Звісно, під час війни можна було отримати добрі гроші. Та й після війни не все було аж так погано. Звісно, менша зарплата… я не просувався. Мене завжди обминало підвищення по службі. Стало дуже важко – справді дуже важко… Особливо коли почалася криза. Сказати вам правду, я заледве зводив кінці з кінцями (а службовцю треба виглядати презентабельно), коли отримав пропозицію на цю панчішну роботу. Зарплата й комісійні!
Пуаро м’яко сказав:
– Але ви ж усвідомлюєте, що фірма, яка, як ви стверджуєте, найняла вас, заперечує цей факт?
Містер Каст знову став схвильованим.
– Це тому, що вони у змові, вони вочевидь змовилися, – продовжував він. – У мене є письмові свідчення – письмові свідчення. Я маю їхні листи, де мені дають інструкції щодо того, в які місця мені їхати, і список людей, яких навідати.
– Не письмові свідчення, а надруковані.
– Це одне й те ж. Природно, що у великій фірмі оптові постачальники друкують свої листи.
– Хіба ви не знаєте, містере Каст, що друкарську машинку можна визначити? Усі ті листи були надруковані на одній і тій самій машинці.
– Що з того?
– І та машинка була ваша власна – її знайшли у вашій кімнаті.
– Фірма прислала її мені на початку моєї роботи.
– Так, але ці листи були отримані пізніше. Отже, скидається на те, що ви друкували їх самі й відправляли їх собі?
– Ні, ні! Це частина змови проти мене!
Раптом він додав:
– Крім того, їхні листи були б написані машинкою одного типу.
– Одного типу, але фактично не тією самою машинкою.
Містер Каст уперто повторив:
– Це змова!
– І довідники «АВС», які було знайдено в буфеті?
– Я нічого про них не знаю. Я думав, що це все були панчохи.
– Чому ви відмітили ім’я місіс Ашер у тому першому списку людей із Андовера?
– Тому що я вирішив почати з неї. Потрібно звідкись починати.
– Так, це правда. Потрібно звідкись починати.
– Я не те мав на увазі! – сказав містер Каст. – Я не те мав на увазі, що думаєте ви!
– Але ви знаєте, що я маю на увазі?
Містер Каст не сказав нічого. Він тремтів.
– Я цього не робив! – сказав він. – Я цілком безневинний. Це все помилка. Згадайте про другий злочин – той, що в Бексгіллі. Я грав у доміно в Істборні. Ви повинні це визнати!
Його голос тріумфував.
– Так, – сказав Пуаро задумливо ніжним голосом. – Але так легко, хіба ні, помилитися на один день? А якщо ви вперта, самовпевнена людина, така, як містер Стрейндж, то ніколи не розглядатимете можливості помилки. Ви будете дотримуватися того, що сказали… Він саме така людина. А в журналі реєстрації в готелі дуже легко записати неправильну дату, коли підписуєтесь, – мабуть, у той час ніхто не помітить.
– Я грав у доміно того вечора!
– Ви дуже добре граєте в доміно, мабуть.
Містера Каста це трохи схвилювало.
– Я… я… Думаю, так.
– Ця гра поглинає, вона вимагає майстерності?
– О, вона справді захоплива! Ми колись часто грали в Сіті, в обідню пору. Ви були б здивовані з того, як доміно об’єднує незнайомих людей.
Він усміхнувся.
– Пригадую одного чоловіка. Я його ніколи не забував через те, що він мені сказав. Ми просто розговорилися за чашкою кави й почали грати в доміно. І за двадцять хвилин я почувався так, наче знав цього чоловіка ціле життя.
– Що саме він вам сказав? – запитав Пуаро.
Обличчя містера Каста затьмарилось.
– Це мене налякало, неприємно налякало. Говорив він про долю, написану на руках. І показав мені свою руку з лініями, які показували, що він двічі ледве врятується від утоплення, – і він справді двічі заледве врятувався. А потім глянув на мою і сказав мені дивовижні речі. Сказав, що перед смертю я буду одним із найвідоміших людей в Англії. Сказав, що про мене буде говорити ціла країна. Але він сказав, він сказав…
Містер Каст зупинився, завагавшись…
– Так?
Від погляду Пуаро віяло спокійним магнетизмом. Містер Каст глянув на нього, потім убік, потім знову на нього, наче зачарований кролик.
– Він сказав… Він сказав, що, схоже, я помру жорстокою смертю. І зі сміхом додав: «Видається, наче ви помрете на ешафоті». А тоді розреготався і сказав, що це лише жарт…
Раптом він притих. Він не дивився на Пуаро, його очі бігали туди-сюди…
– Моя голова… Я дуже страждаю через свою голову… головний біль, інколи геть нестерпний. І потім, є випадки, коли я не знаю… коли не знаю…
Він дав волю почуттям.
Пуаро нахилився вперед. Він говорив дуже тихо, але з великою впевненістю.
– Але ви таки знаєте, правда, – сказав він, – що скоїли вбивства?
Містер Каст підвів очі. Його погляд був простий і прямий. Він уже не опирався. Він здавався на диво спокійним.
– Так, – мовив він, – я знаю.