Зламана коханням - Ксенія Євчук

Те, чого вони не очікували почути від милої на вигляд нареченої.

— Вибачте нас.

— Це був мій жарт, не звертайте уваги.

Вони тримаються на відстані, даючи мені простір.

Звуки позаду затихають зовсім, коли я ступаю на балкон.

Нікого, окрім Давіни Сальваторе, хоча це місце доволі вмістке.

Теплий літній вітер дмухає мені в обличчя, і я мовчки ступаю до неї.

Жінка розвернута до мене спиною, тримає руки на поручнях.

— Як вам свято? — запитую, зупиняючись на відстані витягнутої руки.

Тихо, щоб не злякати її.

Я ненавиджу, коли хтось підкрадається до мене зі спини і починає діалог із різкістю в голосі, лякаючи. Тоді в мене з'являються інстинкти зарядити в ніс співбесіднику.

Час відмовлятися від своїх звичок.

— Ви вважаєте це святом?

Вона застає мене зненацька, ставлячи це запитання.

— Це весілля. Звичайно це свято.

Тихий звук з її вуст здається виходить із болем.

Давіна розвертається до мене так, щоб тепер я бачила синець на її шиї.

Величезний синець, схожий на удар, якого не було раніше.

— Це не мій чоловік, не хвилюйся.

Мабуть, їй видно хвилювання в моїх очах.

Вона продовжує.

— Це добра рука мого батька. Він не приймає того факту, що я ще не готова народжувати, — вона замовкає всього на мить, щоб набратися сил для подальших слів. — Коли я вперше побачила, як ви з Фуеґо дивитесь одне на одного, я знала, що між вами щось є. Я помітила, що в твоїх очах біль і ненависть. І це все через нього.

Вона бере мої руки в свої, торкається обручки на безіменному пальці і стискає губи.

— Ланс Фуеґо робив багато поганих речей в компанії мого чоловіка. Колись і в мене, і в тебе будуть діти, Афіно. Я хочу, щоб ти знала, що найкращим буде народити сина. Це буде найкращим, що ти зможеш зробити.

Вона знову звертається до мене, як і колись.

Як би я уважно не слухала її, я не можу зрозуміти її слів.

— Якщо він змусить тебе народити, то це повинен бути син.

Це її переживання. Це те, що потрібно було почути їй.

— Твій батько побив тебе, — я підтверджую.

— Марсель не бачить цього вночі. Я кожного ранку прокидаюсь раніше, щоб затерти синці тональним кремом. Якби мій чоловік знав, він би вбив мого батька.

— Чому ти це терпиш?

— Ти кохаєш свого чоловіка?

Вона відповідає запитанням на запитання, і я чомусь забуваю про те, що запитувала в неї.

— Так, — з різкістю в голосі відповідаю.

Вона тільки посміхається, перекручуючи мою обручку.

— Я бажаю вам щастя, Афіно.

Давіна робить крок від мене, ближче до дверей.

— Зачекай, — єдине слово, щоб зупинити її.

— Ми ще зустрінемося.

І це все, що вона каже.

За декілька коротких митей її тінь зникає в світлі залу.