Зламана коханням - Ксенія Євчук

Я не розумію, що настала моя черга казати обітницю, доки він не натискає великим пальцем на мою шкіру.

— Золотце? — таке тихе слово, яке чую лише я.

І я повторюю все, що сказав він.

— Я, Афіна Мільєр, беру тебе, Лансе Фуеґо, за чоловіка. Обіцяю бути вірною тобі, кохати тебе, захищати тебе. Бути поруч у всьому — у світлі й у темряві, у щасті й у горі. Ти мій сьогодні, завтра і назавжди.

Моя черга натягувати обручку на його палець. Мої руки тремтять, і Ланс це добре відчуває.

Я можу приблизно уявити, скільки часу він буде насміхатись з мене через це.

Перш ніж священник каже наступні слова, Ланс простягає руку мені за спину і притискає мене для поцілунку.

Повільного глибокого поцілунку. Він не просовує в мене свій язик, він це робить з деякою акуратністю.

Не для видовища.

Для нас.

Потрібно декілька довгих секунд, щоб він відірвався від мене.

Мої щоки горіли, і я не хотіла бачити своє обличчя в цей момент.

Я обернулась на людей, що стояли навколо, плескаючи в долоні.

Всі такі щасливі, ніби це момент в їхньому житті.

І лише декілька людей не задоволені тим, що Ланс взяв до шлюбу жінку, яка вже належить Ла Стідді.

Він міг би взяти будь-кого для того, щоб закріпити чи дати новий початок зв'язкам із іншими мафіями. Він міг би, наприклад, взяти жінку з Нью-Йоркської мафії чи жінку з чиказької мафії.

Кого завгодно, тільки не мене, яка вже без вибору належить Стідді.

Ланс бере мене за руку і веде повз гостей, які не припиняють галас.

Здається, що з усіх найбільше чутно крики моєї сестри та подруги.

Я ховаю від них обличчя, поки рум'янець не зникає з моїх щік.

— Не ховайся. Вони всі тут, щоб побачити тебе.

— Що вони про мене думають?

— Що ти ідеальна дружина для Консильєрі Ла Стідди. Що вони ще можуть думати?

— Можливо, що я нещасна?

— Ти не виглядаєш нещасною, дружино. Якщо ти збираєшся пасувати під колір своєї сукні, то тобі варто контролювати стегна, які ти стискаєш від моїх дотиків.

— Занадто висока самооцінка як для чоловіка, який майже три години тримав волосся жінки, що вибльовувала в унітаз воду з домішками наркотиків.

Чиясь рука торкається мого плеча і я здригаюсь.

Це не рука Ланса.

І ми ще не дійшли до столу, де наступну годину вислуховуватимемо вітання людей.

Я із легкістю видихаю, дивлячись на ніжне обличчя Давіни Сальваторе.

Вона спершу із якимось страхом в очах позирає на чоловіка, який стискає мою руку. Переводить погляд на мене.

— Якщо ви не проти, то чи не могла б я з вами поговорити після побажань?

Не дивлячись на чоловіка, відповідаю.

— Я не проти. Знайдіть мене опісля.

Ніяково розмовляти на ви, коли ми вже бачилися. Тоді вона здалася мені веселою і ніжною як на жінку, що все життя належала чоловікам.

Зараз же в неї засмучений вигляд, ніби ця розмова в якійсь мірі буде серйозною.

Як і передбачалося, ми стояли годину, приймаючи привітання.

Кожен другий бажав нам одне і те ж. І це навіть з тим, що на нашому весіллі немає й половини людей, яких ми могли запросити.

І я, і Ланс вирішили, щоб весілля не було занадто пишним. Щоб це було щось середнє.

А Рафаель вирішив нажитися на цьому.

Він обрав заборонене мистецтво за традицію.

Найгірша традиція з усіх, що мені відомі.

Подумки я почала втрачати сестру, коли вона погодилась із тим, що ця традиція може справити хороше враження на присутніх.

Сотня людей, включно з охороною, що стоять по двоє біля кожних дверей.

Стіни прикрашені червоними і золотими тканинами, а освітлення створює теплий та інтимний відтінок. У центрі зали стоїть спеціально обладнана сцена, схожа на арену для бойових мистецтв, з елементами класичного театру.

Музика, що грає на фоні, наростає в інтенсивності, переходячи в драматичні і ритмічні вібрації. Вогні згасають, залишаючи сцену в напівтемряві, підкресленій фокусом світла на арені.

— Ти можеш не дивитись, якщо не хочеш, — Ланс закручує переднє пасмо мого волосся на палець.

Він вдивляється в моє обличчя, шукаючи реакції на все, що тут відбувається.

— Я піду за п’ять хвилин після першого удару, — кажу, вичавлюючи з себе таку усмішку, яку він дарує всім цим людям.

— Ти мене перекривлюєш?

— Я тепер Фуеґо. Прийшлось перейняти від тебе деякі звички.

— Не кажи, що в тебе там величезний член, золот...

Я затикаю його рот рукою, тільки б цього не почув ніхто.

— Контролюй іноді те, що ти кажеш.

— Ти би здивувалась, якби знала, скільки всього пережили ці люди, яких ти зараз тут бачиш.

— Я знаю, що пережили охоронці пентхаусу у вашому коридорі. Мені цього достатньо, коханий.

Він натискає двома пальцями на мої щоки і залишає на моїх губах ще один поцілунок.

На сцену виходять двоє чоловіків у класичних бойових костюмах. У одного з них на руці пов'язка, схожа на ту, що одягає Рафаель під час кожних тренувань.

— Сцена смерті буде уявною?

— Якщо ти скажеш, люба, ми зробимо все, щоб один із них насправді помер.

Я стукаю його під ребром і сподіваюсь на те, що це було достатньо боляче.

Чоловіки починають з повільних, але виразних рухів, демонструючи техніку та майстерність. Вони виконують складні комбінації ударів і блоків, що виглядають як частина хореографії.

Гості навколо нас зітхають після кожного нового удару.

Це все просто гра.

Вони не б'ються навсправжки.

Ланс відпускає мене, кидаючи декілька страшних поглядів на людей, що повинні піти за мною.

— Вам не потрібно йти за мною. Я буду на балконі.

— Міс Фуеґо, ми повинні наглядати за вами. Не просіть нас піти.

— Я можу вас вбити ножем Ланса, який прив'язаний до мого стегна.

Я посміхаюсь, розуміючи, що чоловіки насторожуються. Вони здивовані різкістю моїх слів.