Світанок - Стефані Маєр

— Ти — ні, — гаркнув я.

— Джейкобе, ти песиміст. Шанс, що я все витримаю, справді є. Що я міг відповісти? Я опустив погляд і намагався контролювати дихання, щоб не давати волі своїй люті.

— Джейку, — мовила вона, потріпала мене по волоссю, погладила по щоці, — все буде гаразд. Ш-ш-ш. Усе гаразд.

Я не підвів очей.

— Ні. Нічого не буде гаразд.

Вона стерла мокрий слід у мене на щоці.

— Ш-ш-ш.

— Белло, в чому справа? — я втупився у світлий килим. Мої босі ноги були брудні, лишали плями. Дуже добре. — Мені здавалося, що понад усе ти хотіла свого вурдалака. А зараз ти від нього відмовляєшся? Це не вкладається в голові. Відколи це тобі заманулося стати мамусею? Якщо тобі цього так кортіло, навіщо ти одружилася з вурдалаком?

Я підійшов до пропозиції, яку підказав мені Едвард, небезпечно близько. Я бачив, як слова самі підводять мене до цього, але не міг зійти зі шляху.

Вона зітхнула.

— Все трошки не так. Мені байдуже було, чи матиму я дітей. Я ніколи про це навіть не замислювалася. Це не просто потреба мати дитину. Це… ну… потреба мати цю дитину.

— Белло, це вбивця. Поглянь на себе.

— О ні, не в ньому річ. У мені. Це я занадто слабка, бо я людина. Але я все витерплю, Джейку, я…

— Ой, годі тобі! Белло, помовч. Ти можеш годувати цією маячнею свого кровопивцю, але тобі не надурити мене. Ти знаєш, що не витримаєш.

Вона люто зиркнула на мене.

— Я цього не знаю. Звісна річ, я цього остерігаюся.

— Остерігається вона, — кинув я крізь зуби.

А далі вона хапнула ротом повітря й ухопилася за живіт. Лють моя випарувалася, наче хтось вимкнув рубильник.

— Усе гаразд, — видихнула вона. — Це нічого.

Але я її не чув. Руки її відсунули край светра, і я перелякано вирячився на оголену шкіру. Живіт її весь був поцяткований великими чорними плямами з багряним відливом.

Вона помітила мій погляд і миттю смикнула край светра вниз.

— Просто він дуженький, — спробувала вона боронитися.

Плями — то були синці.

Я ледь не задихнувся — і миттю збагнув, що мав Едвард на увазі, коли говорив, що оте нищить її. Знагла я сам відчув якийсь напад божевілля.

— Белло, — мовив я.

Вона вловила переміну в моєму голосі. Поглянула вгору, досі важко дихаючи, і в очах її майнуло збентеження.

— Белло, не роби цього.

— Джейку…

— Послухай мене. Не починай суперечку поки що. О’кей? Просто послухай. А якщо…

— Якщо що?

— А якщо це не гра в «або пан, або пропав»? А якщо це не «все або нічого»? А якщо б ти послухалася Карлайла, як хороша дівчинка, і зберегла собі життя?

— Я не…

— Я ще не закінчив. Отож ти збережеш собі життя. А далі зробиш іще одну спробу. Одна не спрацювала. Спробуй удруге.

Вона насупилася. Підняла руку й торкнулася місця в мене на чолі, де зросталися брови. Хвильку пальці її розгладжували моє чоло, наче вона хотіла збагнути слова.

— Я не розумію… Що ти маєш на увазі — спробуй іще раз? Ти гадаєш, що Едвард дозволить мені…? Та й яка різниця? Я певна, що й інша дитина…

— Так, — рявкнув я. — Інша його дитина буде такою ж самою. На її виснаженому обличчі збентеження зросло ще.

— Що?

Але я більше не міг говорити. Не було сенсу. Мені ніколи не врятувати її від самої себе. Мені це ще ні разу не вдавалося.

А далі вона моргнула — і я був певен, що вона все втямила.

— О… Фу… Будь ласка, Джейкобе. Ти гадаєш, я здатна вбити власну дитину й замінити її кимсь іншим? Зробити штучне запліднення? — вона була люта до сказу. — З якого б дива мені хотіти дитину від чужинця? Гадаєш, це просто не має значення? Аби дитина?

— Я не це мав на увазі, — пробурмотів я. — Не від чужинця.

Вона нахилилася вперед.

— То що ж ти мав на увазі?

— Нічого. Я мовчу. Все як завжди.

— Звідки ти цього нахапався?

— Белло, забудь.

Вона підозріло примружилася.

— Це він тебе підговорив?

Я повагався, здивований, що вона так швидко доскочила самої суті.

— Ні.

— Авжеж, це він, визнай.

— Ні, не зовсім. Він нічого не казав про штучне… це саме.

Вираз її обличчя пом’якшився, а тоді вона знову відкинулася на подушки, цілком виснажена. Коли вона заговорила, то гляділа вбік, наче балакала зовсім не до мене.

— Він ладен на все для мене. Я завдаю йому такого болю!.. Але що ж він собі думає? Що я проміняю мого, — рука її погладила живіт, — на чужинця, на… — вона проковтнула останнє слово. На очах її виступили сльози.

— Тобі не слід завдавати йому болю, — прошепотів я. Вуста мої палали, коли я просив за нього, проте я знав: це, либонь, єдине, що можу сказати, аби врятувати їй життя. Хоч і ця ставка — один до тисячі. — Белло, ти знову можеш зробити його щасливим. І ще мені здається, що він просто втрачає голову. Правда.

Схоже, вона не слухала; пальці її малювали маленькі кілечка на потовченому животі, а сама вона закусила губу. Довший час ми сиділи мовчки. Цікаво, як далеко Каллени? Чи підслуховують вони, як незграбно я намагаюся привести її до тями?

— Не від чужинця? — пробурмотіла вона наче до себе. Я здригнувся. — А що саме Едвард просив тебе переказати? — спитала вона тихо.

— Нічого. Він просто сподівався, що ти мене вислухаєш.

— Я не про те. Я про другу спробу. Що це?

Погляд її зупинився на моїх очах, і я відразу збагнув, що вибовкав забагато.

— Нічого.

Вона трошки розтулила вуста.

— Еге ж.

Кілька митей вона помовчала. Я опустив погляд на власні черевики, бо не міг глядіти їй в очі.

— Я кажу, він мовби збожеволів. Я серйозно, Білко.

— А я гадала, ти одразу на нього нажалієшся. Зробиш йому невеличку прикрість.

Коли я зважився подивитися на неї, вона шкірилася.

— Була в мене така думка, — я спробував усміхнутися навзаєм, проте відчув, як застигла моя усмішка.

Вона знала, що саме пропоную я їй, і навіть не збиралася про це поміркувати. І я заздалегідь відав, що вона не буде. Але все одно це було боляче.

— Ти теж ладен чи не все зробити заради мене, еге ж? — прошепотіла вона. — Не уявляю, чому ви так переймаєтеся. Я не заслуговую на жодного з вас.

— Але це не має значення, правда ж?

— Не цього разу, — зітхнула вона. — Хотіла б я розповісти тобі