Українська література » » Світанок - Стефані Маєр

Світанок - Стефані Маєр

---
Читаємо онлайн Світанок - Стефані Маєр
Зараз я не можу її залишати.

— А що воно?

— Ніхто з нас і гадки не має. Проте воно дужче за неї. Вже.

І раптом я побачив перед внутрішнім зором роздуте чудовисько, яке сидить у моїй голові й розколює її зсередини.

— Допоможи мені зупинити його, — прошепотів Едвард. — Допоможи мені уникнути цього.

— Як? Запропонувавши себе, як племінного бика? — (Він навіть не поморщився, коли я це сказав, — це я скривився). — Ти хворий. Вона ніколи на це не пристане.

— Спробуй. Вже нічого втрачати. То яка від цього може бути кривда?

Мені це завдасть кривди. Невже мені й так не досить — скільки разів мене вже Белла відштовхувала!

— Стерпіти легенький біль, щоб урятувати її? Невже аж така висока ціна?

— Все одно не спрацює.

— Можливо, ні. А може, це її трохи збентежить. Може, її рішучість дещо похитнеться. А все, що мені потрібно, це хоча б хвилинне вагання.

— А далі ти швиденько змінюєш свою думку? «Белло, я пожартував»?

— Хоче вона дитину — вона її отримає. Я вже не відступлюся.

Я не міг повірити, що навіть зважую це. Белла б набила мені пику — ні, я не проти, проте вона, либонь, удруге б зламала руку… Не слід мені було з ним узагалі балакати, не слід було дозволяти вплутувати себе. Треба вбити його просто зараз.

— Не зараз, — прошепотів він. — Не тепер. Правий ти чи ні, але ж сам знаєш, що це знищить її. Тож не варто поспішати. Якщо вона тебе не послухається, у тебе ще буде шанс здійснити задум. Щойно серце Белли зупиниться, я молитиму тебе про смерть.

— Довго молити не доведеться.

Натяк на знесилену посмішку смикнув кутик його рота.

— Дуже на це розраховую.

— Тоді згода.

Він кивнув і простягнув холодну, мов камінь, руку.

Ковтнувши відразу, я торкнувся його долоні. Пальці мої стиснули камінь, я труснув його.

— Згода, — підтвердив він.

РОЗДІЛ 10. ЧОМУ Ж Я ПРОСТО НЕ ЗАБРАВСЯ? ТАК-ТАК, Я Ж БО НЕ БОВДУР

Я почувався… не знаю, як я почувався. Наче все було не насправді. Наче я потрапив у якусь ґотичну версію тупуватої комедії. Немов теледурник, який саме збирався запросити першу дівчину зі шкільної команди підтримки на випускний бал, я опинився в ролі вічно-другого вовкулаки, який саме збирався дружині вампіра запропонувати побавитися та зладнати нащадка. Чудово.

Ні, я цього не робитиму. Це збочення, це неправильно. Я вже збирався забути все, що Едвард мені тільки-но наплів.

Але з нею я побалакаю. І спробую переконати вислухати мене.

Хоч вона й не слухатиме. Як завжди.

Едвард нічого не зронив на мої думки, коли ми поверталися до будинку. А я думав про те місце, де ми щойно стояли. Чи достатньо далеко воно було, аби інші не чули нашого перешіптування? Він цього прагнув?

Можливо. Коли ми переступили поріг, очі всіх Калленів були підозріливими й збентеженими. Ніхто з них не мав бридливого чи сердитого вигляду. Отож швидше за все вони не чули, про яку послугу просив мене Едвард.

Я повагався в дверях, не певен, як чинити далі. Та й тут було ліпше, адже долинало хоч трошки свіжого повітря знадвору.

Едвард попрямував до гурту, мов задерев’янілий. Белла схвильовано поглянула на нього, а тоді на мить перевела очі на мене. Далі знову на нього.

На моїх очах обличчя її набуло сіруватої барви, і я миттю збагнув, що саме мав на увазі Едвард, коли говорив, що хвилювання тільки знесилює її.

— Нам слід дати Беллі та Джейкобу побалакати сам на сам, — мовив Едвард. В голосі його не було жодних емоцій. Механічний звук.

— Тільки через мій спалений труп, — прошипіла Розалія. Вона досі тулилася до голови Белли, по-власницькому тримаючи холодну долоню на її запалій щоці.

Едвард і не глянув на неї.

— Белло, — звернувся він тим-таки відсутнім голосом. — Джейкоб хоче переговорити з тобою. Ти не боїшся зостатися з ним наодинці?

Белла спантеличено поглянула на мене. Перевела погляд на Розалію.

— Розо, все гаразд. Джейк не скривдить нас. Іди собі з Едвардом.

— Тут може критися пастка, — застерегла білявка.

— Не уявляю яка, — мовила Белла.

— І я, і Карлайл будемо в тебе на очах, — сказав Едвард. Його позбавлений емоцій голос тріснув, у ньому майнув гнів. — Вона ж бо саме нас боїться.

— Ні, — прошепотіла Белла. Очі її блищали, а вії були вологими. — Ні, Едварде, я не…

Він похитав головою, слабко посміхаючись. На цю посмішку було боляче дивитися.

— Я не це мав на увазі, Белло. Я не ображаюся. За мене не турбуйся.

Збоченці. Він мав рацію — вона картала себе за те, що вражає його почуття. Ця дівчина — класична великомучениця. Вона явно народилася не в те сторіччя. Їй слід було жити тоді, коли вона мала б шанси за гарної нагоди згодувати себе левам.

— Усіх прошу, — мовив Едвард, застиглим жестом вказуючи на двері. — Будь ласка.

Спокій, який він намагався вдавати заради Белли, от-от міг урватися. Я бачив, який близький він до того, щоб назовні вирвався отой палаючий Едвард, із котрим я щойно балакав надворі. І всі це також побачили. Я поступився дорогою, і вони мовчки висковзнули за двері. Рухалися вони прудко — двічі стукнуло в мене серце, а в кімнаті вже нікого не було, крім Розалії, яка досі вагалася на півдорозі, та Едварда, який чекав біля дверей.

— Розо, — тихо мовила Белла, — будь ласка, іди.

Білявка кинула пекучий погляд на Едварда, а тоді жестом указала, щоб він вийшов першим. Він зник за дверима. Вона довгим і гарячим поглядом застерегла мене, а тоді зникла слідком за ним.

Скоро ми залишилися самі, я перетнув кімнату й присів на підлогу поруч із Беллою. Взяв у долоні обидві її холодні руки, почав обережно їх розтирати.

— Дякую, Джейку. Як приємно!

— Я не збираюся брехати, Білко. Ти маєш жахливий вигляд.

— Знаю, — зітхнула вона. — Я страшна.

— Страшна, як болотяник, — погодивсь я.

Вона засміялася.

— Як класно, що ти тут! Приємно усміхатися. Не уявляю, скільки ще цієї трагедії я б витримала.

Я закотив очі.

— О’кей, о’кей, — згодилась вона. — Сама винна.

— Сама-сама. Білко, що ти собі думаєш? Я серйозно!

— Він тебе попросив порепетувати на мене?

— Майже так. Хоча я так і не збагну, чого йому наснилося, ніби ти мене послухаєшся. Ти ж ніколи по-моєму не чинила.

Вона зітхнула.

— Я ж казав тобі… — почав був я.

— А ти знаєш, Джейкобе, що у вислову «Я ж тобі казав», — різко перебила вона, — є братик на ім’я

Відгуки про книгу Світанок - Стефані Маєр (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: