Світанок - Стефані Маєр

— Джейкобе, прошу! Якщо тобі потрібен… час… Що ж, іди. Але цього разу не так надовго. І вертайся.

— Може. Може, я тепер валандатимусь по весіллях. З’явлюсь, як зірка екрану, на Семове весілля, тоді до Рейчел. Правда, може, спершу це будуть Джаред і Кім. Мабуть, слід придбати костюм абощо.

— Джейку, поглянь на мене.

Я повільно обернувся.

— Що?

Цілу хвилину він довгим поглядом дивився мені в очі.

— Куди ти зібрався?

— Поки що я не вирішив щодо конкретного місця.

Він схилив голову набік, звузив очі.

— Та невже?

Ми витріщилися одне на одного. Цокали секунди.

— Джейкобе, — нарешті мовив він. — Джейкобе, не треба. Воно того не варте.

— Не збагну, про що ти.

— Лиши Беллу та Калленів у спокої. Сем має рацію.

Я хвильку дивився на нього, а тоді великими кроками перетнув кімнату. Схопив телефон і висмикнув шнур із розетки. Скрутив сірий дріт у долоні.

— Бувай, тату.

— Джейку, стривай… — гукнув він навздогін, але я вже був за дверима, я вже біг.

Мотоцикл — не такий швидкий вид транспорту, як мої власні ноги, проте непомітніший. Цікаво, скільки часу піде в Біллі на те, щоб докотитися до крамнички й подзвонити комусь, хто зможе передати звістку Семові? Закладаюся, що Сем усе ще вовк. Буде клопіт, якщо швидко повернеться Пол. Він за секунду перевернеться на вовка й дасть Семові знати, що я планую…

Але я не хвилюватимусь за це. Я їхатиму чимдуж, а якщо мене впіймають, чинитиму залежно від ситуації.

Я завів мотор — і вже за хвилю мчав ґрунтівкою. Проминаючи будинок, я навіть не озирнувся.

Шосе було запруджене туристами; я петляв поміж машин, а мені вслід лунали клаксони, а деякі водії навіть показували непристойні жести. На швидкості сімдесят миль я звернув на трасу 101, навіть не поглянувши на автівки. Зо хвилину я їхав поміж смуг, щоб не зіткнутися з бусиком. Звісно, я б не загинув, проте це могло б мене затримати. Поламані кістки — особливо великі — зростаються кілька днів, я вже в цьому мав нагоду переконатися.

Траса трохи розчистилась, і я притопив на газ до вісімдесятьох миль. Я ні разу не натиснув на гальмо, аж поки не наблизився до виїзду в ліс, — тепер я вільний. Сем навряд чи переслідуватиме мене аж сюди. Запізно.

І тільки тоді — коли я був певен, що тепер мені нічого не загрожує, — я почав міркувати про якісь конкретні плани. Я стишив швидкість до двадцятьох миль, обминаючи дерева набагато уважніше, ніж у тому була необхідність.

Я знав, що вони мене почують, незалежно від того, на мотоциклі я буду чи без. Нема жодної змоги приховати мої наміри. Едвард вчує мій план, щойно я наближусь на достатню віддаль. Може, він уже все чує. Проте я гадав, що перевага все одно на моєму боці, адже тут замішане його еґо. Він схоче поборотися зі мною сам на сам.

Отож я просто прийду, отримаю потрібний Семові доказ — і викличу Едварда на дуель.

Я фиркнув. У паразита, либонь, щелепа відпаде на саму театральність жесту.

А коли я покінчу з ним, то знищу стількох із них, скількох зможу, перш ніж вони здолають мене. Ха! Цікаво, чи для Сема моя смерть буде достатньою провокацією. Напевно, скаже: отримав, чого прагнув. Не схоче ображати НДН (найкращого друга назавжди) цих кровопивць — Сета.

Ґрунтівка вискочила в долину, і запах, схожий на гнилі помідори, вразив мене. Фе! Смердючі вурдалаки! Хвиля нудоти піднялася з живота. Мені важко буде зносити цей сморід: зараз до нього не примішувався запах людей, як минулого разу, коли я тут був, — проте не так важко, як було б його витримувати вовчому носу.

Я не був певен, чого чекати, проте навколо великого білого склепу не було й ознак життя. А вони ж бо точно знали, що я тут.

Я вимкнув мотор і прислухався. Тепер до мене долинув напружений, сердитий шепіт із-поза широких подвійних дверей. Хтось був удома. Я почув власне ім’я і посміхнувся, радіючи на думку, що завдаю їм деякого клопоту.

Я зробив глибочезний вдих — всередині сморід буде ще гіршим — і одним стрибком опинився нагорі сходів на ґанку.

Двері відчинилися перш, ніж я торкнув їх кулаком, і в проймі постав лікар, погляд його був колючим.

— Привіт, Джейкобе, — мовив він спокійніше, ніж я очікував. — Як справи?

Я глибоко вдихнув через рот. Сопух, який линув крізь двері, був незносним.

Шкода, що двері відчинив Карлайл. Ліпше б Едвард вийшов мені назустріч, виставивши ікла. Карлайл був якимсь… людяним, чи що. Може, через те, що він лікував мене вдома минулої весни, коли мене покалічили. І мені було якось незатишно дивитися йому в обличчя, знаючи, що я планую його вбити, якщо вдасться.

— Я чув, що Белла повернулася живою, — сказав я.

— Е-е-е… Джейкобе, зараз не найкраща мить, — схоже, лікар також почувався незручно, але не так, як я очікував. — Можна, ми з’ясуємо стосунки пізніше?

Я ошелешено витріщився на нього. Він просив мене відкласти смертельну сутичку до кращих часів?

А тоді я почув голос Белли, хрипкий і тріснутий, і вже не міг ні про що думати.

— А чому б і ні? — запитала вона в когось. — Ми й від Джейкоба триматимемо секрет? Який сенс?

Голос її був не таким, як я очікував. Я спробував пригадати голоси перволітків-вампірів, з якими ми билися навесні, але тоді я чув тільки ричання. Може, й ті перволітки не мали в голосах тих пронизливих, дзвінких ноток, як старші вампіри. Може, всі перволітки просто мають хрипкий голос.

— Заходь, прошу, Джейкобе, — прокаркала Белла голосніше. Карлайлові очі застигли.

Цікаво, чи відчуває Белла спрагу. Я також звузив очі.

— Вибачте, — мовив я до лікаря, обминаючи його. Важко було — всі мої інстинкти повставали проти того, щоб я обернувся спиною до одного з них. Проте не неможливо. Якщо у світі і є така химерія, як безпечний вурдалак, то тільки цей дивно-лагідний ватажок.

Коли почнеться бійка, я триматимусь подалі від Карлайла. Я можу вбити їх чимало і без нього.

Я боком увійшов до будинку, спиною тулячись до стіни. Окинув поглядом кімнату — все тут було незнайомим. Минулого разу, коли я сюди навідувався, усе було барвисто оздоблене до свята. А тепер кольори були світлими, блідими. Включаючи і шістьох вампірів, які купкою стояли коло білої канапи.

Всі були тут, всі зібралися, проте закам’янів я з роззявленим ротом зовсім не від їхнього вигляду.

А від