Світанок - Стефані Маєр

— Вийдімо, Джейкобе, — прогарчав він.

Я теж зірвався на ноги. Тепер я дивився на нього згори вниз.

Саме за цим я і прийшов.

— Давай, — погодивсь я.

Кремезний Еммет виступив наперед поруч з Едвардом, а за ним намалювався Джаспер із голодним блиском в очах. Проте мені було байдуже. Можливо, моя зграя збере моє клоччя, коли мене роздеруть. Можливо, не знайдуть і клоччя. Яка різниця?

За якусь частку секунди очі мої вихопили дві постаті на задньому плані. Есме. Аліса. Маленькі й відверто жіночні. Що ж, я був певен, що інші роздеруть мене перш, ніж я дійду до жінок. Я не хотів убивати жінок… навіть вурдалачок.

Хоча можу зробити виняток для білявки.

— Ні, — видихнула Белла, зробила хиткий крок уперед, поточилась і вхопила Едварда за руку. Розалія рушила разом із нею, наче між ними існував невидимий ланцюг, який скував їх разом.

— Белло, мені просто треба з ним побалакати, — тихо сказав Едвард, звертаючись тільки до неї. Він потягнувся, щоб торкнутися її обличчя, погладити його. Від цього жесту очі мені застило кривавою пеленою, вогонь спалахнув у зіницях — невже після всього, що він зробив, він і досі мав право так її торкатися! — Не напружуйся, — благально провадив він далі. — Відпочинь, будь ласка. Ми повернемося буквально за кілька хвилин.

Вона подивилася йому в обличчя, наче вчитувалася. Тоді кивнула й схилилася до канапи. Розалія допомогла їй зіпертися на подушки. Белла зиркнула на мене, намагаючись упіймати мій погляд.

— Поводься чемно, — звеліла вона. — І вертайся.

Я не відповів. Сьогодні я не давав жодних обіцянок. Я відвів очі й посунув за Едвардом надвір.

Випадковий, відсторонений голос у моїй голові зауважив, що відділити його від клану було не так уже й важко, еге ж?

А він і далі йшов, навіть не озираючись, щоб перевірити, чи я вже готовий стрибнути йому на незахищену спину. Гадаю, йому не треба було перевіряти. Він знатиме тої-таки миті, коли я вирішу напасти. А це значить, що рішення треба приймати швидко.

— Я ще не готовий, щоб ти убив мене, Джейкобе Блек, — прошепотів він, швидко прямуючи геть від будинку. — Тобі доведеться трошки потерпіти.

Наче мені не байдуже до його планів. Я прогарчав собі під ніс:

— Терпіння — не моя чеснота.

А він і далі йшов — подолав уже кілька ярдів[10] геть від будинку, я ж насідав йому на п’яти. Моє тіло пашіло, а пальці тремтіли. Я був на межі, я був готовий, я чекав.

Він зупинився без попередження й обернувся до мене ніс до носа. Вираз його обличчя ще раз уразив мене.

На мить я знову став простим хлопчаком — хлопчаком, який усе своє життя прожив у крихітному містечку. Я почувався дитиною. Бо усвідомив, що мені доведеться прожити значно довше, вистраждати значно більше, щоб колись витлумачити пекучу муку в Едвардових очах.

Він підніс руку, наче хотів стерти піт із чола, проте пальці його дряпнули обличчя, мовби зараз-таки здеруть мармурову шкіру. Чорні очі палали в очницях, погляд був розфокусований — він бачив щось, чого не бачив ніхто. Рот його розтулився, ніби він хотів заволати, але звуку не було.

Такий вираз обличчя міг мати чоловік, який живцем горів на стовпі.

На мить мені відняло мову. Це обличчя говорило про все — у будинку я побачив хіба натяк, натяк у її очах, у його очах, але тут я у всьому пересвідчився. Останній цвяшок був забитий у її труну.

— Оте вбиває її, правда ж? Вона вмирає, — мовлячи це, я знав, що моє обличчя стає віддзеркаленням його. Слабшим, трошки зміненим, адже мій шок усе ще не минувся. Я досі не опанував ситуацію — все відбувалося занадто швидко. Він же мав час, щоб дійти до такого стану. А ще відмінність полягала в тому, що я вже втрачав її не раз, в різних ситуаціях, у власній уяві. А ще тому, що вона насправді не була моєю, щоб я міг її по-справжньому втратити.

А ще тому, що це була не моя провина.

— Моя провина, — прошепотів Едвард, і коліна його підігнулися. Він рухнув переді мною — вразливий, найкраща мішень, яку тільки можна уявити.

Проте я захолов мов лід — у мені не зосталось і краплі вогню.

— Так, — застогнав він просто в багнюку, наче сповідався землі. — Так, воно вбиває її.

Його зламана воля, його безпомічність дратували мене. Я прагнув бійки, а не розправи. Де ж тепер його самовдоволена зверхність?

— То чому ж Карлайл нічого не вдіяв? — проричав я. — Він же лікар, хіба ні? Хай вишкребе оте з неї.

Тоді він поглянув на мене й відповів стомленим голосом. Так, наче оповідав малюкові у дитсадку вдесяте:

— Вона нам не дозволяє.

Щонайменше хвилину я перетравлював його слова. Господи, як це було на неї схоже! Звісно, померти задля зародка чудовиська. У цьому була вся Белла.

— Ти її добре знаєш, — прошепотів він. — Ти бачиш, як швидко… Я нічого не помітив… Невчасно. Дорогою додому вона не хотіла зі мною говорити. Я гадав, вона просто налякана — це було б природно. Вважав, що вона сердиться на мене за те, через що їй довелося пройти, за те, що я поставив її життя під загрозу. Вкотре. Я ніколи й уявити не міг, про що вона насправді думає, на що зважується. Аж до тої миті, коли моя родина зустріла нас в аеропорту, й Белла побігла просто в обійми Розалії! А тоді я прочитав думки Розалії. Я нічого не розумів, допоки не почув цього. Ти ж збагнув усе за одну секунду… — він чи то зітхнув, чи то застогнав.

— Так, хвилиночку! Вона вам не дозволяє? — сарказм оцтом стікав із мого язика. — А чи ти не помічав, що вона й зараз має таку ж міць, як проста людська дівчина вагою сто десять фунтів? Притримайте її, накачайте заспокійливими…

— Я хотів, — прошепотів я. — Карлайл би…

Що таке, ми занадто шляхетні?

— Ні, не шляхетні. Її янгол-охоронець сплутав усі карти.

Ого. Якщо до цього його казочка не вельми була схожа на правду, то зараз мозаїка склалася. От що замислила білявка! Але що їй у цьому? Ця королева краси хоче, щоб Белла померла страшною смертю?

— Може бути, — сказав він. — Та Розалія трошки по-іншому до цього ставиться.

— То спершу впорайтесь із білявкою. Всі разом ви ж одного з вас можете впорати? Далі покрайте її на тартаку, а потім