Світанок - Стефані Маєр

— Гаразд, гаразд.

Вона вищирилася. Шкіра напнулася на вилицях.

— Не можу похвалитися, що це я вигадала. Насправді це з «Сімейки Симпсонів».

— Я цієї серії не бачив.

— Смішнюча.

Хвилинку ми помовчали. Руки її почали потрошку зігріватися.

— А він справді просив тебе побалакати зі мною?

Я кивнув:

— Звернутися до твого здорового глузду. Але ця битва приречена на поразку ще до початку.

— То чому ж ти погодився?

Я не відповів. Та й що я мав відповідати?

Я знав одне: кожна секунда, проведена з нею, тільки додасть болю, який прокинеться згодом. День розплати прийде. Що більше я зараз впущу в душу, то важчою буде розплата.

— Все минеться, — мовила вона по хвилі мовчання. — Я вірю в це.

Червона пелена попливла в мене перед очима.

— Недоумство — один із симптомів твоєї хвороби? — гаркнув я.

Вона розсміялася, хоча лють так захлиснула мене, що в мене затрусилися руки.

— Можливо, — мовила вона. — Я ж не кажу, що все минеться легко, Джейку. Проте як би мені вдалося пережити все, що я пережила, коли б я не вірила в чари?

— Чари?

— Особливо це стосується тебе, — сказала вона. Вона забрала в мене свою долоню й притулила мені до щоки. Та була теплішою, ніж перед тим, проте холодила шкіру — майже будь-що холодило мою шкіру. — Більш, ніж будь-хто інший, ти можеш розраховувати, що чари не забаряться — і все в тебе складеться.

— Про що це ти торочиш?

Вона й далі усміхалася.

— Одного разу Едвард сказав мені, щó це таке — ваш імпринтинг. Він сказав, що це як «Сон літньої ночі»[11], як чари. Ти збагнеш, кого насправді ти шукав усе життя, Джейкобе, і тоді вся мозаїка складеться.

Якби вона не мала зараз такого вразливого вигляду, я б уже волав на неї.

Отож я просто проричав:

— Якщо ти гадаєш, що імпринтинг може допомогти у цій божевільні… — я шукав слова. — Ти справді вважаєш, що коли навіть я відчую потяг до якоїсь чужої жінки та згоджуся на імпринтинг, це все владнає? — я тицьнув пальцем у її розпухлий живіт. — То скажи мені, Белло, який був сенс? Який був сенс кохати тебе? І який був сенс у тому, що ти кохала його? Коли ти помреш, — (слова більше схожі були на гарчання), — як тоді все владнається? Який сенс було терпіти біль? Мені, тобі, йому! Ти і його вб’єш — хоча мені це байдуже, — (вона здригнулася, але я не зважав). — То який був сенс у всій твоїй збоченій історії кохання, врешті-решт? Якщо був хоч якийсь сенс, то покажи мені його, Белло, будь ласка, бо сам я не бачу його. Вона зітхнула.

— Я ще й сама не знаю, Джейку. Але я просто… відчуваю… що все обернеться на краще, хоча зараз цього зовсім не видно. Гадаю, можеш називати це вірою.

— Белло, ти гинеш ні за що! Ні за що!

Її долоня з моєї щоки впала їй на роздутий живіт, пестячи його. Їй не треба було нічого говорити — я й так збагнув, що саме вона думає. Вона гинула заради оцього.

— Я не загину, — мовила вона крізь зуби, і я був певен, що вона повторювала це вже не раз. — Моє серце битиметься. Я достатньо сильна, щоб пройти через це.

— Белло, яка нісенітниця! Ти задовго боролася з надприродним. Звичайна людина не здатна стільки витримати. Ти недостатньо сильна, — я обхопив її обличчя долонею. Мені не треба було нагадувати, що я маю бути обережним. Все в ній кричало: мене можна поранити.

— Я зможу, я зможу, — пробурмотіла вона, як маленький затятий моторчик із моєї дитячої книжки.

— Як на мене — не схоже. У тебе є план? Сподіваюся, що є. Вона кивнула, уникаючи мого погляду.

— Ти знаєш, що Есме стрибала зі скелі? Коли ще була людиною тобто.

— І що?

— А те, що вона була напівмертва, і її навіть не повезли в реанімацію — доправили просто в трупарню. Серце її досі билося, коли Карлайл знайшов її…

Ось що вона мала на увазі, коли говорила про серце, яке битиметься!

— Отож ти не плануєш пережити це в людській подобі, — тупо сказав я.

— Ні. Я ж не дурна, — аж тоді вона зустріла мій погляд. — Але гадаю, з цього приводу ти маєш власну думку.

— Нагальна вампіризація, — пробурмотів я.

— З Есме це спрацювало. І з Емметом, і з Розалією, і навіть з Едвардом. Жоден із них не був у чудовій формі. Карлайл перетворив їх тільки тому, що вони й так стояли на порозі смерті. Він не уриває життя, він рятує.

Мене раптом охопило почуття провини перед гарним лікарем-вурдалаком — як і раніше. Але я запхав цю думку подалі й продовжив її умовляти:

— Послухай мене, Білко. Не варто так ризикувати, — як і тоді, коли подзвонив Карлайл, я відчув, як насправді це важливо для мене. Усвідомив, що мені вона потрібна жива — в будь-якій подобі. Я важко зітхнув. — Не чекай, коли вже може бути запізно, Белло. Не варто. Живи. О’кей? Просто живи. Не роби цього зі мною. Не роби цього з ним, — голос мій став твердішим, гучнішим. — Ти ж бо знаєш, як він учинить, коли ти помреш. Ти ж уже бачила. Ти хочеш, щоб він знову повернувся до тих італійських убивць?

Вона зіщулилася на канапі.

Я обминув те, що цього разу йому так чинити не доведеться.

Намагаючись пом’якшити свій голос, я запитав:

— Пам’ятаєш, як мене покалічили оті перволітки? Що ти мені сказала?

Я зачекав, але вона не відповіла. Тільки стиснула вуста.

— Ти сказала мені бути гарним хлопчиком і слухатися Карлайла, — нагадав я їй. — І як я вчинив? Я послухався вампіра. Заради тебе.

— Ти послухався, бо це було правильно.

— Гаразд — хай буде ця підстава.

Вона зітхнула.

— Але зараз це неправильно, — погляд її ковзнув по великому круглому животу, і вона прошепотіла ледь чутно: — Я його не вбиватиму.

В мене знову затрусилися руки.

— Пробач, я проґавив чудову новину! Маленький хлопчик уже штовхається? Слід було принести блакитні повітряні кульки.

Вона порожевіла. Колір був чудовий — в нутрі запекло, наче туди встромили ніж. Зазублений ніж, іржавий і старий.

Я програвав. Знову.

— Я не певна, що це хлопчик, — визнала вона трішки засоромлено. — Ультразвук не спрацьовує. Місце дитини таке щільне — як і її шкіра. Отож стать залишиться в таємниці. Але в уяві я завжди бачу хлопчика.

— Белло, там зовсім не миленьке немовля.

— Побачимо, — мовила