Смиренність отця Брауна - Гілберт Кійт Честертон

погляньте на нього, — вигукнув отець Браун, тримаючи кривий кинджал перед собою у витягнутій руці, наче то й справді була блискуча змія. — Невже ви не помічаєте, яке нестандартне, викривлене його лезо? Невже не бачите, що він не призначений для чогось звичайного й доброго? На відміну від списа, у нього не пряме вістря. Він не має вигину, як у коси. І на зброю він аж ніяк не схожий. Усім своїм виглядом він нагадує знаряддя катування.

— Що ж, якщо він вам так не до вподоби, — весело сказав Герріс, — то краще повернути його власникові. Чи далеко ще до кінця тої клятої оранжереї? До речі, цей будинок теж має нестандартну форму.

— Ви мене не розумієте, — сказав отець, хитаючи головою. — Форма цього будинку — незвичайна, якщо хочете — навіть сміховинна. Але нічого поганого в ній нема.

Так, розмовляючи, вони обійшли вигнутий кінець оранжереї — дугоподібну суцільну стіну зі скла, без дверей і без вікон, крізь які можна було б проникнути досередини. Скло, однак, було чисте і прозоре, а сонце, поволі знижуючись, ще яскраво світило, тож вони змогли побачити не лише розкішні квіти усередині, але й хирляву постать поета, що лежав у вельветовому коричневому піджаку на дивані. Поет, очевидно, дрімав над якоюсь книжкою. Це був блідий, худий чоловік з розкішним каштановим волоссям і тоненькою борідкою, що, як не парадоксально, зовсім не додавала мужності його обличчю. Усі троє чудово знали ці поетові риси, але навіть якби і не знали, то все одно не можна стверджувати, що вони дивилися саме на поета. Насправді їхні погляди прикував інший об'єкт.

За випуклістю скляної стіни, прямісінько на стежці, перед ними стояв височенний чоловік у складчастому білосніжному вбранні аж до ніг, його лисий брунатний череп, обличчя і шия вилискували у призахідному сонці, наче вичищена бронза. Він вдивлявся у сплячого за склом і був непорушний, як гора.

— А це хто такий? — вигукнув отець Браун, відступивши на крок і гучно вдихнувши повітря.

— О, та це отой ошуканець-індус, — пробурмотів Герріс, — але я не можу зрозуміти, що він, до біса, тут робить.

— Схоже на якийсь гіпнотизм, — сказав Фламбо, покусуючи кінець чорного вуса.

— Чому люди, далекі від медицини, завжди верзуть усілякі дурниці про гіпнотизм? — запротестував лікар.

— Це, скоріше, виглядає як спроба крадіжки зі зломом.

— У будь-якому разі, нам слід запитати його про це, — сказав Фламбо, завжди готовий до рішучих дій. Він попрямував до того місця, де стояв індус. Низько вклонившись, зі свого гігантського зросту, — а він був вищий від індуса, — Фламбо зухвало, але миролюбно промовив:

— Доброго вечора, пане. Може, вам щось потрібно?

Індус неквапливо, мов океанський лайнер у порту, повернув своє велике жовте обличчя і, врешті, поглянув на Фламбо через білосніжне плече. Усі з острахом зауважили, що його жовті повіки були заплющені, мов під час сну.

— Дякую, — промовило обличчя добірною англійською. — Мені нічого не потрібно.

Розплющивши повіки настільки, щоб блиснути своїм переливчастим оком, і повторивши: «Мені нічого не потрібно», він зашурхотів геть.

— Християнин повівся б пристойніше, — промурмотів отець Браун, — принаймні, він сказав би, що хоче те і те.

— Але що ж, усе таки, він тут робив? — запитав Фламбо стиха, насупивши брови.

— Краще поговоримо про це пізніше, — відказав священик.

Сонце ще яскраво сяяло, але вже набуло червонуватого присмеркового відтінку, і контури більшості дерев та кущів у саду на його тлі дедалі тьмянішали. Обійшовши кінець оранжереї, троє мовчки попрямували уздовж тильного боку будинку до парадного входу. Так ідучи, вони мимоволі сполошили в гущавині, поміж кабінетом і вітальнею, немов би якусь пташку, білошатного факіра, котрий вислизнув з тіні й плавно повернув за будинок до вхідних дверей. На їхнє велике здивування він був не один. Вони пришвидшили ходу і раптом їхня настороженість змінилася розгубленістю, бо із сутінок їм назустріч прямувала пані Квінтон, бліде вуглувате обличчя якої ховалося у пасмах золотавого волосся. Виглядала дещо суворою, але, тим не менше, була цілком ввічлива.

— Доброго вечора, докторе Герріс, — поспішно промовила вона.

— Доброго вечора, пані Квінтон, — сердечно привітався маленький лікар. — Оце йду до вашого чоловіка, щоб дати йому дозу снодійного.

— Чудово, — сказала вона виразно. — Гадаю, що вже час. Вона усміхнулася до всіх і, повернувшись, граціозно зайшла до будинку.

— Ця жінка занадто багато працює, — сказав отець Браун. — Такі, як вона, упродовж двадцяти років виконують свій обов'язок, але, врешті-решт, погано закінчують.

Невеличкий лікар уперше за останній час поглянув на нього з допитливістю:

— Чи ви коли-небудь бралися вивчати медицину? — запитав він.

— Ваш обов'язок — знати не тільки про тіло, але дещо й про душу, — відповів священик, — а наш — знати не тільки про душу, але дещо й про тіло.

— Що ж, — сказав лікар, — мабуть, я піду і дам Квінтонові його ліки.

Вони повернули за ріг фасаду і підійшли до парадного входу. Але тільки-но ступили на поріг, як утретє зіткнулися з чоловіком у білому. Той ішов прямо до вхідних дверей, що здавалося зовсім неймовірним, виглядало так, ніби він щойно полишив поетів кабінет навпроти них. Однак вони добре знали, що двері до кабінету замкнені на ключ.

Отець Браун і Фламбо, між тим, утрималися від озвучення своїх підозр щодо цього протиріччя, але доктор Герріс був не з тих, хто звик марнувати думки на усілякі неможливі речі. Він дав можливість всюдисущому азійцеві вийти з будинку, а тоді бадьоро зайшов у передпокій. Там він знову