Смиренність отця Брауна - Гілберт Кійт Честертон

Велетень Фламбо підійшов, злегка похитуючись.

— Я починаю думати про це, — вигукнув він, — і не розумію, що, попри всі божевільні обставини, йому могло б загрожувати? Чого має боятися людина у цих клятих холодних горах? Гадаю, лише одноманітного шуму цього безмозгого чорного лісу і, найбільше, первісного відчуття чогось невідомого. Це схоже на сон атеїста. Сосни тут, сосни там, сосни повсюдно…

Раптом інспектор вигукнув:

— Боже! Він без голови!

Поки інші приходили до тями, у священика промайнув перший страшний здогад.

— Без голови? Отже, він не має голови? — повторив отець Браун, ніби передбачав якийсь інший можливий дефект.

У присутніх промайнули примарні видіння: у Гленгайлів народилася безголова дитина, у замку переховається молодик без голови; старовинними кімнатами та чудовим садом походжає безголовий літній чоловік. Але усі ці версії нічого не прояснили, і вони мовчки стояли біля могили, вслухаючись у гул лісу і грім неба, немов знесилені погонею тварини. Відгадка, здавалося, була так близько, але вислизнула у них з-під носа.

— Отже, маємо трьох безголових людей, — сказав отець Браун, — і вони стоять оце над розритою могилою.

Блідий детектив з Лондона намагався щось сказати, але застиг із розкритим ротом, як бевзь, бо над ними гучно і пронизливо заскиглив вітер. Офіцер поглянув на свої руки, на сокиру, яка була неначе чужою, і впустив її на землю.

— Отче, — сказав Фламбо низьким і водночас таким наївним голосом, яким говорив дуже рідко, — то що нам тепер робити?

Відповідь пролунала різко, як постріл.

— Спати! — вигукнув отець Браун. — Ходімо всі спати! Ми зайшли в безвихідь! Невже ви не знаєте, що таке сон? У сні кожен навертається до Бога. Це таїнство, виявлення віри і харч духовний. Зараз нам потрібне це таїнство, фізичне таїнство, бо на нас, як рідко на кого, звалилося дуже велике нещастя.

З досі розтулених губ Крейвена злетіло нарешті те, що від давно мав сказати:

— Що ви маєте на увазі?

Священик повернув обличчя до замку і відказав:

— Ми знайшли правду, але вона не має жодного сенсу, — і рушив стежкою вниз, майже не дивлячись, куди ступає, що з ним бувало вкрай рідко. Тільки-но вони добралися до замку, він упав на ліжко і заснув як убитий.

Але, незважаючи на свої оди сну, сповнені таємничості, отець Браун прокинувся раніше за всіх, за винятком хіба що мовчазного садівника. Запаливши довгу люльку, він спостерігав, як той працелюб порається на городі. Під ранок буревій скінчився сильною зливою, яка на довго освіжила решту дня. Садівник, здавалося, щось промовляв сам до себе, але побачивши, що детективи вже прокинулися, поспішно застромив лопату в землю, зіславшись на те, що час снідати, і пішов міжряддями капусти на кухню і там зачинився. Отець Браун промовив:

— Він — цінний працівник. Побачили б ви, друзі, як він копає картоплю. Але, — у голосі священика забриніла нотка благочинності, — у нього є недоліки, як у всіх нас. Він викопує не всю картоплю підряд, іноді пропускає корчі, як-от у цьому рядку. Отут! Я маю дуже великий сумнів, що звідси він викопав картоплю.

— Чому ви у цьому сумніваєтеся? — запитав його Крейвен.

— Я маю великий сумнів щодо цього, — сказав отець Браун, — бо Гов сам не був у цьому певен. До того місця він методично, раз по раз, викопував картоплю, а тут — як-небудь. Напевно, тут має бути добряча картоплина.

Фламбо, не довго думаючи, витягнув лопату із землі, увігнав її у вказане Брауном місце і перевернув землю. Те, що він викопав, було більше схоже не на картоплину, а на великий старий трюфель. Але лопата об нього гупнула і він, перекотившись, повернувся до присутніх вишкіреними зубами.

— Ось він, Ерл Гленгайл, — сумно промовив Браун, уважно оглядаючи знахідку. А потім, після миттєвої паузи, раптом вихопив лопату з рук Фламбо і, вигукнувши: — Потрібно негайно закопати його знову, — загорнув череп землею там, де він був. Після цього отець оперся непоказною статурою на встромлену в землю лопату і, ледь нахиливши велику голову, втупився кудись невиразним поглядом, наморщивши чоло.

— Якби-то можна збагнути суть цього останнього звірства, — упівголоса сказав він і, притулившись до держака лопати, звів долоні до брів, як під час молитви.

У небі запанували срібло і блакить, а птахи так виспівували на садових деревцях, що, здавалося, то співають дерева. Відтак троє приятелів задумливо мовчали.

— Що ж, я здаюся, — сказав урешті зі злістю Фламбо. — Мій розум і цей світ — несумісні речі, крапка. Нюхальний тютюн, понівечені молитовники, нутрощі якихось шарманок, чого іще треба…

Тут Браун звів нахмурені брови, зненацька плеснув долонею по держаку лопати і нетерпляче вигукнув:

— Ага, так, так, так, так… Тепер ясно, усе ясно, як Божий день. Сьогодні вранці, тільки-но прокинувшись, я зрозумів значення і нюхального тютюну, і годинникового механізму, і решти тих знахідок. Потім я, спостерігаючи за Говом, тим садівником, з’ясував, що він ніякий не глухий і не такий дурний, як прикидається. У тих спорадичних знахідках нічого злочинного я не вбачаю. Я помилився і стосовно того пошматованого требника — не у ньому причина зла. Але ця остання справа паплюження могил і викрадання голів померлих — хіба це не зло? І чи не пахне тут чорною магією? Одним словом, це зовсім не проста справа і нюхальний тютюн та свічки тут — ні до чого.

Браун замовк, смачно затягнувся люлькою і став неспішно крокувати довкола.

— Мій