Смиренність отця Брауна - Гілберт Кійт Честертон

але свої протести виражала здебільшого не своєму чоловікові, а справжньому індусові-самітнику в біло-жовтому вбранні, якого — за наполяганням господаря — вони квартирували вже декілька місяців і котрий був для нього кимось на кшталт Вергілія, який водив його дух небесами і пеклами Сходу.

На поріг отого мистецького обійстя, власне, і вийшли покурити отець Браун та його приятель, і з огляду на вираз їхніх облич, вони вийшли надвір з неабияким полегшенням. Фламбо давно знав Квінтона — ще з диких студентських вечірок у Парижі, і на минулих вихідних вони відновили стосунки, однак — попри важливі події останнього часу — не дуже ладили. На думку Фламбо, куріння опіуму і складання еротичних віршиків на пергаменті є прямим шляхом до диявола, не гідним джентльмена. Тільки-но обидва приятелі збиралися зійти з порога у сад, як раптом вхідна хвіртка розчинилася навстіж і впустила молодика у збитому на потилицю циліндрі, який зайшов так рвучко, що аж спіткнувся об сходи і ледь не впав. Виглядав він легковажно: яскраво-червоний галстук з'їхав набік, наче його власник спав, не роздягнувшись, у руці юнак тримав невеликий складений ціпок, яким нервово помахував.

— Панове, — хекнув він, — мені треба побачити друзяку Квінтона. Конче. Чи його немає?

— Гадаю, пан Квінтон у себе, — сказав отець Браун, вибиваючи люльку, — але не знаю, чи вдасться вам побачитися з ним. У нього зараз лікар.

Молодик, що, здавалося, був не зовсім тверезий, поткнувся було в передпокій, але тут зіштовхнувся з лікарем, який, щойно вийшовши з Квінтонового кабінету і замкнувши двері, саме одягав рукавиці.

— Побачити пана Квінтона? — здивувався він. — Ні, боюсь, що зараз це неможливо. Правду кажучи, я забороняю це як лікар. Жодних відвідувачів, бо я дав йому дозу снодійного.

— Але ж послухайте, друзяко, — сказав молодик у червоній краватці, намагаючись ухопити лікаря за вилогу його пальта. — Послухайте, я не маю іншого виходу, у мене проблеми…

— Поводьтеся пристойно, пане Аткінсон, — відказав лікар, скидаючи його руку зі свого пальта, — коли ви протверезієте, тоді я дозволю вам побачитися з ним.

Одягнувши капелюха, він ступив за поріг, і всі троє вийшли на осоння. Лікар був присадкуватим веселуном із невеличкими вусами, тримався невимушено, але справляв враження далеко не простака.

Молодик у циліндрі, що, здавалося, не мав іншого дару тактовності у поводженні з людьми, окрім хапання їх за пальта, стояв під дверима ошелешений, немов його в буквальному розумінні викинули з будинку, і мовчки дивився услід трьом постатям, які разом йшли садом.

— Але ж як красиво я йому набрехав, — посміхаючись, зауважив медик. — Насправді бідолашний Квінтон уже півгодини, як обходиться без свого снодійного. Я не дозволяю, щоб його турбувала якась тварюка, що хоче лише вициганити в нього трохи грошей, які так і не віддасть, хоча б і могла. Той нероба і паскудник доводиться братом пані Квінтон, а вона — найкраща жінка в світі.

— Так, — погодився отець Браун. — Вона — хороша жінка.

— Отож, я пропоную пройтися садом, допоки той волоцюга не піде геть, — продовжував лікар, — а тоді я за гляну до Квінтона і дам йому ліки. Аткінсон не зможе потрапити до нього, бо я замкнув двері на ключ.

— У такому разі, докторе Герріс, — сказав Фламбо, — давайте обійдемо будинок ззаду, там, де закінчується оранжерея. Звідти до будинку, звісно, входу немає, але ж є нагода роздивитися її хоча б іззовні.

— Гаразд, а я матиму змогу поглянути на мого пацієнта, — усміхнувся лікар, — він полюбляє лежати на дивані, що в кінці оранжереї, серед всіх отих криваво-рудих тропічних пуансетій, від яких у мене аж мурахи по спині лізуть… Що там таке, отче?

Отець Браун раптом зупинився, нахилився і підняв з високотрав’я чудернацько вигнутий ніж східного типу, інкрустований кольоровими камінчиками і металами.

— А це що таке? — запитав він, розглядаючи ніж з неприхованою відразою.

— Це щось Квінтонове, гадаю, — неуважно відказав доктор Герріс, — у нього тут повно усіляких китайських цяцьок. А може — того сумирного індуса, якого він в усьому наслідує.

— Якого індуса, — поцікавився отець Браун, не відриваючи уважного погляду від кинджала, який тримав у руці.

— Та якогось індійського фокусника, — промовив лікар зневажливо, — звісно, шахрая.

— То ви не вірите в магію? — знову запитав отець, не глянувши на нього.

— Я? У магію? Ще цього не вистачало! — відказав лікар.

— Гарненький, нівроку, — промовив священик, низьким голосом, — і кольори дуже гарні. Але форма якась нестандартна.

— Тож яка може бути цьому причина? — запитав Фламбо, поглянувши на кинджал.

— Яка завгодно… Я кажу про неправильність форми взагалі. Хіба ви не помічали, що вона переважає у мистецтві Сходу? Його кольори аж дурманять своєю привабливістю, проте форми якісь убогі, нереалістичні — вишукано убогі, зумисне погані. На якомусь турецькому килимі я бачив навіть речі аморальні.

— О, Боже мій! — вигукнув по-французьки Фламбо і засміявся.

— Не знаю, може, то букви і символи якоїсь мови, але я певен, що слова з них — злі й лукаві, — продовжував святий отець дедалі тихішим голосом. — Ці лінії умисне непрямі, вони — наче змії, що петляють, утікаючи геть.

— Про що це ви, до дідька, говорите? — голосно засміявся лікар.

Фламбо спокійно відповів йому:

— На отця інколи находить якийсь містичний настрій, але, чесно кажучи, хочу вас попередити, що це трапляється лише тоді, коли зло десь зовсім поряд.

— Тьху-тьху! — відреагував лікар.

— Ні, ви тільки