Смиренність отця Брауна - Гілберт Кійт Честертон

— Доведеться зайти і замкнути за собою двері знову, інакше ця тварюка зайде до кабінету. Я ненадовго, вийду через декілька хвилин.

Він швидко відімкнув двері й, увійшовши, відразу замкнув їх на ключ під носом у молодика в циліндрі, що намагався присікатися до нього. Той у відчаї гепнувся в крісло. Фламбо розглядав перський розпис на стіні, а Браун, дещо ошелешений, втупився поглядом у двері кабінету. Хвилин через чотири їх знову відімкнули. Цього разу Аткінсон був спритнішим. Підскочивши до дверей, він вчепився в них і зарепетував:

— Гей, послухайте, Квінтоне, я хочу лише…

Із протилежного кінця кабінету долинув голос Квінтона, котрий, мабуть, не то закінчував позіхати, не то ледь стримувався від сміху:

— Так, я знаю, що саме ти хочеш. На, бери і дай мені спокій. Я зайнятий піснею про павичів.

Перед тим, як двері замкнули, з них вилетіла монета в півсоверена, яку Аткінсон, ледь поточившись, вправно спіймав.

— Усе, проблему вирішено, — сказав лікар і, ледь не з люттю повернувши ключа, вийшов попереду всіх у сад. — Бідолашний Леонард матиме, нарешті, спокій, — додав він, звертаючись до отця Брауна. — Нехай побуде сам годинку-другу.

— Авжеж, — відповів святий отець, — у нього аж голос повеселішав, коли ми його покидали. Він обвів пильним поглядом сад і помітив постать Аткінсона, що непевно тримався на ногах і подзенькував півсовереном у кишені, а позаду молодика у багряному присмерку — постать індуса, що сидів із випрямленою спиною на трав'яній купині, обличчям до сонця, яке саме заходило. Тоді, зненацька, він запитав:

— А де пані Квінтон?

— Вона пішла у свою кімнату, — сказав лікар. — Он її тінь на шторі.

Отець Браун, насупившись, вдивлявся у темний обрис в освітленому газовою лампою вікні.

— Так, ця тінь — її, — сказав він і, зробивши кілька кроків убік, всівся на садову лаву.

Фламбо підсів поряд, а лікар, як виявилося, належав до тих енергійних людей, які все життя перебувають на ногах. Він, покурюючи, віддалився кудись у темряву, залишивши двох приятелів сидіти разом.

— Мій отче, — по-французьки звернувся до Брауна Фламбо, — що з вами?

Отець Браун мовчав і якийсь час ані ворухнувся, а тоді промовив:

— Забобони — не вияв релігійності, але щось коїться у цьому будинку. Мені здається, що це — принаймні частково — вплив того індуса.

Він замовк і замислено дивився на віддалений силует індуса, який сидів, заклякши у молитві. На перший погляд, він сидів зовсім нерухомо, але, придивившись, отець Браун помітив, що той ледь погойдується у певному ритмі, майже в такт із темними кронами дерев під легкими подувами вітерця, що гуляв примарними садовими стежками і ледь чутно шарудів опалим листям.

Довкола швидко темніло, немов перед грозою, але ще було видно усіх присутніх, що залишалися на своїх місцях. Аткінсон сперся на дерево з виразом апатії на обличчі; пані Квінтон бовваніла, наче тінь, у вікні; лікар походжав довкола краю оранжереї й блимав сигарою, як той світлячок; факір сидів, погойдуючись, а дерева над ним вже гнулися, рипіли і гули. Відчувалося, що наближається гроза.

— Коли той індус до нас заговорив, — продовжив отець Браун так, ніби й не припиняв розмови, — я, немов у видінні, побачив його і весь його всесвіт. Цікаво, що він тричі повторив одну й ту саму фразу. Уперше промовивши «мені нічого не потрібно», натякнув, що він — замислений і що Азію непросто зрозуміти. Промовивши цю фразу вдруге, продемонстрував, що він — самодостатній, як сам космос, що не визнає ні божественного, ні гріховного. Але втретє він її промовив з палаючим поглядом і я відчув, що фразу «мені нічого не потрібно» він ужив у її дослівному значенні, що оте «нічого» — його найвище бажання і його дім, що він не потребує геть нічого: ні вина, ні кінця світу, ні знищення когось конкретного чи усього взагалі…

Перші краплі дощу впали на них, і, дивна річ, Фламбо злякано позирнув угору, немов ужалений. У цю ж мить вони побачили, що від кінця оранжереї до них щосили біжить лікар і щось кричить. Коли він, мов бомба, вибухнув перед ними розпачливим лементом, невгамовний Аткінсон саме повертав до хвіртки перед фасадом будинку, однак вийти не встиг, бо лікар конвульсивно вхопив його за комір.

— Брудна гра з вашого боку! — вигукнув він. — Що ви йому зробили, собако?

Після цих слів священик зірвався на ноги, і в його голосі прозвучали сталеві нотки.

— Ніякої бійки! — холоднокровно крикнув він. — Нас тут досить, аби впоратися з ким завгодно. Лікарю, що відбувається?

— З Квінтоном сталася біда, — повідомив лікар, пополотнівши. — Хоча я бачив його лише крізь скло, те, як він лежить, викликає у мене жахливі побоювання. Коли я його полишив, то він спав у своїй звичній позі.

— Ходімо до нього в кабінет, — коротко сказав отець Браун. — Облиште пана Аткінсона. Я пильную за ним, відколи почув Квінтонів голос.

— Я залишуся тут і пригляну за ним, — поквапно сказав Фламбо, — а ви йдіть до кабінету і з’ясуйте, що трапилося.

Лікар та священик поспішили до дверей поетового кабінету, відімкнули їх і вбігли досередини. Приміщення скупо освітлювалося лише від слабкого вогнища в каміні, яке підтримували на прохання хворого, тож у поспіху вони налетіли на великий стіл з червоного дерева у центрі