Смиренність отця Брауна - Гілберт Кійт Честертон

Отець Браун, що сидів, відкинувшись на лавці й споглядаючи дах будинку, вийняв з рота сигару і промовив:

— Квінтон не покінчив життя самогубством.

Фламбо втупився в нього поглядом.

— Навіщо йому було це робити?! — вигукнув отець.

— Навіщо йому було в цьому письмово зізнаватися!? — священик схилився, спершись руками на коліна, поглянув під ноги і сказав низьким чітким голосом: — То не він зізнався у самогубстві.

Фламбо поклав сигару поруч себе і сказав:

— Ви вважаєте, що передсмертний напис — підробка?

— Ні, — відповів отець Браун, — я певен, що то напис, зроблений Квінтоном власноруч.

— Тобто, ви маєте на увазі, — здогадався спохмурнілий Фламбо, — що Квінтон сам, власноруч, написав «Я вмираю від власної руки» на чистому аркуші паперу?!

— Так, але чому, все-таки, той папір нестандартної форми? — запитав стиха священик.

— Та до чого тут, до дідька, форма, — вигукнув Фламбо, — як вона стосується смерті поета?

— Такої ж зрізаної форми є ще двадцять три аркуші, — незворушно підсумував Браун, — але відсічених окрайків лише двадцять два. Тобто, один з них був знищений і, ймовірно, саме той, що був відрізаний від аркуша з передсмертним написом. Чи вас не наводить ні на які роздуми?

Обличчя Фламбо немов просвітліло, і він промовив:

— Мали б бути якісь інші слова, написані Квінтоном, скажімо: «Вам скажуть, що я вмираю від власної руки», або «Не вірте, що я вмираю від власної руки»…

— Ну, це вже, як кажуть діти, тепліше, — відказав священик. — Але напис зроблено менш ніж за дюйм до краю і навряд чи там було місце для якогось іншого слова, не кажучи вже про п'ять слів. Чи не думаєте ви, що там могла бути кома, яку той, у чиєму серці запанували пекельні сили, мусив видалити як доказ супроти себе?

— Я взагалі не можу ні про що думати, — сказав ошелешений Фламбо.

— А як щодо лапок… — сказав священик і жбурнув недопалок своєї сигари, що мигнула, як метеор, далеко в темряву. Його співбесідник, здавалось, не знав, про що ще говорити, тому отець Браун почав із самого початку:

— Леонард Квінтон був романтиком і довгий час писав роман про чаклунство і гіпнотизм Сходу. Він…

У цю мить позаду них двері поетового кабінету відчинилися і звідти вийшов лікар, як не дивно, вже з капелюхом на голові. Він вручив священикові великого конверта.

— Ось документ, про який ви мене просили, — сказав він, — а я вже мушу йти додому. На добраніч.

— На добраніч, — відповів отець Браун, а лікар, тим часом, уже поспішно відчиняв хвіртку. Він не зачинив за собою вхідні двері, й обидва приятелі опинились у тьмяному сяйві газової лампи. Під її світлом отець Браун відкрив конверт і прочитав таке:

Шановний отче Браун! Vicisti Galilee.[27] Іншими словами, щоб ти осліп, бо твої очі занадто пильні. Чи, може, ти, справді, надзвичайна, небом послана людина?

Я з дитинства вірив у природу, у всі природні функції та інстинкти, безвідносно до того, як їх називали люди — моральними чи аморальними. Задовго до того, як я вивчився на лікаря, я — ще школярем — тримав удома мишей і павуків. Я вірив у те, що найкраща річ у житті — це бути доброю твариною. Але тепер я шокований: я вірив у природу, але вона, здається, мене зрадила, якщо тільки людська природа може зрадити. Не знаю, чи врахували ви це у своїй версії? З мене досить, я, здається, смертельно захворів.

Я кохав жінку Квінтона. А що у цьому поганого? Природа підказала мені, що, зрештою, саме любов рухає цим світом. Я також гадав, що з такою чистою твариною, як я, вона буде щасливіша, аніж з тим дрібним горезвісним лунатиком. То що ж тут, справді, може бути поганого? Я, як учений, лише спостерігав факти. Вона заслужила на щасливе життя.

Тим паче, що моє кредо цілком дозволяло вбивство Квінтона, що, вважаю, було найкращим виходом із ситуації, навіть для нього самого. Але я вирішив, що ніколи цього не зроблю, аж хіба коли мені випаде унікальна нагода, за якої я буду мати повне алібі. Такий шанс випав сьогодні вранці.

Я був у Квінтона тричі, тричі я заходив до його кабінету і виходив звідти. Коли я зайшов до нього вперше, він ні про що не бажав говорити, хіба про ту свою злощасну поему «Врятування святого», над якою саме працював і в якій йшлося про те, як аскет-індус змусив англійського полковника здійснити самогубство лише однією своєю думкою про це. Він показав мені останні аркуші з тієї  поеми і навіть прочитав уголос останній абзац, де були, якщо я не помиляюся, такі рядки: «Завойовник Пенджабу, сухий жовтий скелет, жахливий гігант, спромігся звестися на лікті й шепнути сусідові на вухо велику таємницю: „Я вмираю від власної руки, але моя смерть — це вбивство“.» Так трапилося — а це буває раз на сотню нагод, — що ці слова були написані на самісінькому вершечку нового аркуша. Я покинув його в кабінеті й вийшов у сад, сп'янілий від неймовірної нагоди.

Ми прогулялися довкола будинку, та трапилися ще дві події, які були на мою користь. Ви побачили індуса