Смиренність отця Брауна - Гілберт Кійт Честертон

кабінету, за яким поет, зазвичай, полюбляв писати поезії. На столі лежав аркуш паперу, очевидно, зумисне там полишений. Лікар схопив його, оглянув, передав отцеві Брауну і з вигуком «Боже милий, подивіться, що сталося!» увірвався до скляної кімнати в кінці оранжереї, де неймовірні тропічні квіти, здавалося, ще зберігали яскраву пам’ять про захід сонця.

Отець Браун тричі перечитав текст і аж тоді опустив руку з аркушем. У ньому повідомлялось: «Я вмираю від власної руки, але моя смерть — це вбивство». Слова, без сумніву, були написані тим неповторним, якщо не сказати нерозбірливим, почерком, що був притаманний лише Леонардові Квінтону. Відтак отець Браун, тримаючи в руці той аркуш, рушив до оранжереї, але зіткнувся зі своїм другом-медиком, що саме виходив з неї з виразом повного розуміння і знемоги на обличчі.

— Він таки це зробив, — сказав Герріс.

Вони разом пройшли крізь надзвичайно, неприродно красиві кактуси й азалії та наблизилися до поета і митця Леонарда Квінтона, котрий лежав, звісивши голову з дивана так низько, що його руді кучері торкалися підлоги. У лівому боці стримів той кривий кинджал, який вони знайшли у саду, а рука поета заціпеніла на його руків’ї.

Надворі тим часом розпочалася гроза, так раптово, як ніч у поезіях Кольриджа,[26] і сад та скляний дах геть затьмарив проливний дощ. Отець Браун, схоже, більше досліджував аркуш паперу, ніж поетів труп, тримаючи його близько перед очима і, здавалося, намагаючись у сутінках прочитати напис. Потім він підняв його і оглянув на тлі тьмяного світла, але в цей час вдарила блискавка і на мить осяяла їх таким чисто-білим сяйвом, що супроти нього папір видався чорним.

Настала цілковита темрява, а після того, як відгриміло, її прорізав голос отця Брауна:

— Лікарю, у аркуша чомусь нестандартна форма.

— Що ви маєте на увазі? — перепитав його доктор Герріс, спохмурнівши.

— Те, що він не прямокутний, — відповів Браун. — Здається, один з його кутів відрізано. Що це може означати?

— Боже, звідки я знаю, — невдоволено пробурмотів лікар. — Чи не поправити нам цього бідолаху, як гадаєте?

— Ні, — була відповідь, — необхідно залишити його так, як він зараз лежить, і викликати поліцію.

Отець Браун продовжував розглядати папір. Коли вони поверталися через кабінет, він зупинився перед столом і підняв маленькі косметичні ножиці.

— Ага, — сказав він наче з полегшенням, — ось чим він це зробив. Але зрештою… — він задумливо звів брови.

— Облиште перейматися цим шматком паперу, — наполегливо промовив лікар. — То одна з його чудернацьких витівок. Він вдавався до них сотні раз. Навіть увесь свій папір так підрізав.

І лікар вказав на стос чистого паперу для писання на сусідньому столику. Отець Браун підійшов до столика й узяв один аркуш. Форма його виявилася така ж нестандартна, з підрізом, як і в аркуша з посмертним написом.

— Справді, — сказав отець. — А ось і відрізані кутики.

Попри невдоволення свого колеги, він почав їх перераховувати. Закінчивши, якось винувато посміхнувся і, ніби вибачаючись, сказав:

— Так і є, з двадцяти трьох обрізаних аркушів маємо двадцять дві смужки, відрізані в кутиках. Що ж, мабуть, моя педантичність вам уже обридла, тож давайте повернемося надвір до наших друзів.

— А хто повідомить про все його дружину? — запитав доктор Герріс. — Може, ви підіть і розкажіть їй все, а я, тим часом, пошлю прислугу за поліцією?

— Як скажете, — погідливо відказав священик і пішов до вхідних дверей.

Там він став свідком драми, точніше, гротескної драми. Він побачив, що його дужий приятель Фламбо перебуває у боксерській стійці, від якої вже давно відвик, а на стежці біля ґанку дригає у повітрі ногами, взутими у черевики, симпатяга Аткінсон, на значній віддалі від якого по різні боки стежки валяються його циліндр і ціпок. Виявляється, Аткінсонові, врешті-решт, остогидла майже батьківська опіка Фламбо і він ризикнув його вдарити. Однак, як видно, програв єдиноборство з могутнім апашем.

Фламбо саме готувався накинутися на ворога і дати йому прочухана, коли святий отець, підійшовши, поплескав його по плечі й промовив:

— Облиште, мій друже, і помиріться з паном Аткінсоном. Попросіть вибачення і скажіть один одному «на добраніч». Більше нема потреби його затримувати.

Аткінсон, мов би мимохіть, звівся на ноги і з неприхованою недовірою пішов по свій циліндр і ціпок, підняв їх та попрямував до вхідної хвіртки. Отець Браун, уже серйознішим голосом, запитав:

— А де той індус?

Усі троє (бо до них підійшов лікар) мимовільно повернулися у бік тьмяної трав'яної купини між розгойданих темно-багряних дерев, на якій вони востаннє бачили, як факір погойдувався під час своєї чудернацької молитви. Але індуса там уже не було.

— Нехай йому грець! — вигукнув лікар, люто тупнувши ногою. — Але тепер я знаю, що це зробив отой чорношкірий.

— Я думав, що ви не вірите в магію, — розважливо сказав отець Браун.

— Не більше, ніж раніше, — закотив очі лікар. — Я завжди недолюблював того жовтого дідька, вважав його дешевим фокусником. А тепер я його ненавиджу, бо, як виявляється, він насправді був таким.

— І навіщо йому потрібно було тікати, він же не хотів нічого, — підхопив Фламбо. — Тепер ми нічого не зможемо довести і нічого проти нього не вдіємо. Хто ж піде до констебля зі скаргою на самогубство, здійснене під впливом чаклунства або самонавіювання.