Смиренність отця Брауна - Гілберт Кійт Честертон

Коли отець Браун перетнув оповитий туманом сад і опинився перед похмурим шато, хмари над ним згустилися і вологе повітря струснув грім. На тлі золотистого краєчка сонця, яке саме сідало, отець помітив темний силует чоловіка в капелюсі, який зазвичай вдягають сажотруси, і з великою лопатою на плечі. Спершу Браун подумав, що то церковний сторож, але, пригадавши глухого слугу, котрий щодня лопатою копав картоплю, зрозумів, що це саме він. Священик дещо знав про шотландського селянина, зокрема, що той — аби виявити належну шанобливість — на офіційний допит міг прийти у чорному фраці; що він повсякчас зайнятий господарством і немає жодної вільної хвилини. Навіть переляк глухого і його підозрілий погляд на священика, який пройшов повз нього, цілком природно відображали постійну обачність такого типу людей.

Масивні двері замку відчинив сам Фламбо. Його супроводжував невисокий чоловік зі сталево-сивим волоссям, котрий тримав у руці якісь папери. То був інспектор Крейвен зі Скотланд-Ярду. Вестибюль був майже порожній, і лише два портрети сиротливо висіли на обшарпаних стінах. Із потьмянілих полотен лукаво дивилися нечестивці роду Огелбі. Їхні бліді обличчя під темними перуками, здавалося, були звернені на присутніх.

Зайшовши, услід за детективами, до вітальні, отець Браун побачив, що його друзі розташувалися за дубовим столом, на тому кінці, що був ближчий до них, лежали якісь пописані папери, а біля них стояло віскі й відкрита коробка з сигарами. Решту масивного столу займали предмети, розкладені через певні інтервали і значення яких отець не зрозумів. Він бачив купку блискучого битого скла, гірку рудої пилюги, якусь дерев'яну паличку…

— Схоже, я потрапив до геологічного музею, — сказав отець, присівши і кивнувши погляд на руду пилюгу і кристалічні уламки.

— Не до геологічного, а, швидше, до психологічного музею, — відповів Фламбо.

— О, заради Бога, — посміхнувся поліцейський детектив, — годі! Годі вам вживати такі довжелезні слова!

— Невже вам незрозуміле слово «психологія»? — з удаваним здивуванням запитав його Фламбо. — Психологія має справу з тими, кого називають психами.

— Все одно, я щось не до кінця вас розумію, — відказав офіцер поліції.

— Що ж, — з притиском промовив Фламбо, — я маю на увазі, що нам вдалося з'ясувати принаймні одну річ про лорда Гленгайла — те, що він був маніяком.

У цей час за вікном промайнула постать Гова у капелюсі та з лопатою на плечі, ледь помітна на тьмяному західному небокраї. Байдуже поглянувши на нього, отець Браун сказав:

— Отже, у тої людини була якась незвичайна особливість, інакше він не поховав би себе ще за життя, тим паче, не поспішав би так зі своїм похороном після смерті. Але що, скажіть на милість, змушує вас вважати, що він був психічно хворим?

— Для цього вам варто ознайомитися з низкою речей, які пан Крейвен знайшов у замку, — відповів Фламбо.

— Так, але потрібна свічка, — раптом зауважив Крейвен, — насувається гроза, а в кімнаті затемно, щоб читати.

Священик доброзичливо посміхнувся і запитав:

— Як, хіба ви не знайшли жодної свічки серед замкових раритетів?

Це запитання насторожило Фламбо і змусило його допитливо поглянути приятелеві у вічі.

— Справді дивно, — сказав він. — Ми натрапили на двадцять п'ять свічок, але не знайшли жодного підсвічника!

Морок усе більше заповнював кімнату, пориви вітру ставали дедалі сильнішими. Отець Браун вирушив уздовж столу туди, де серед знайдених експонатів лежала в'язка свічок. Щоб дістати їх, отцю довелося перехилитися через купку рудої пилюги. Несподівано він гучно пчихнув.

— Овва! — вигукнув він. — Та це ж нюхальний тютюн.

Вийнявши одну свічку з пучка, він обережно запалив її, повернувся й встромив у пляшку з-під віскі. Неспокійний нічний вітер налягав на вікна кімнати, і високе полум’я свічки коливалося, наче піднятий прапор, а з усіх боків від замку на багато миль було чути як шумить сосновий ліс, неначе то темне море билося об скелі.

— Отже, я прочитаю вам інвентарний опис, — серйозно почав інспектор. — Це список тих хаотично розкиданих речей, які ми знайшли під час огляду замку. Зауважмо, що весь замок перебуває у напівзруйнованому і занедбаному стані. Лише у двох його кімнатах, очевидно, хтось скромно мешкав. І це був не прислужник Ізраель Гов, а хтось інший. Із вашого дозволу я зачитаю цей список.

Перша знахідка. Пристойна купа коштовного каміння, переважно діамантів у вигляді окремих шматків, без жодної оправи. Безсумнівно, представники клану Огелбі мали успадковувати родові коштовності предків, між тим — і діаманти, проте — що дивує — такі діаманти завжди є елементами ювелірних виробів. Невже Огелбі мали звичку тримати їх у кишені як звичайні мідяки?

Друга знахідка. Купи нюхального тютюну, причому не у ріжках, кисетах чи іншому упакуванні, а насипаного на камінних полицях, серванті, піаніно та інших меблях. Невже старий лорд лінувався встромити руку в кишеню чи відкрити покришку?

Третя знахідка. Всюди у замку трапляються купки металевого дробу в формі сталевих стружок і мініатюрних коліщат. Таке враження, що хтось випотрошив механічну іграшку.

Четверта знахідка. Це, як вдало зауважив панотець, — воскові свічки, які, за браком підсвічників, доводиться встромляти у пляшки. Тепер я хочу звернути вашу увагу на те, що все набагато дивніше, аніж ми можемо собі уявити. Ми готові до найголовнішої загадки: Ерл Гленгайл був, очевидно, людиною з дивацтвами. Ми прибули у цей замок, аби з'ясувати, чи це справді була його остання обитель, чи він справді тут помер і чи причетне те рудоволосе опудало, що його поховало, до смерті лорда. Але уявімо собі найгірше, що могло трапитися, найжахливіше, найдраматичніше: