Три шляхи до одного серця - Катря Вивір
Після майже безсонної ночі на дерев’яних лавах Тіна прокинулась із закладеним носом і болем у горлі. Все тіло ломило так, наче вчора вона пробігла марафон, голова гуділа. Коли до камери зайшов довгов’язий поліцейський, який напередодні її затримав, дівчина встала. Вона збиралась попросити відвести її в туалет, однак чоловік заговорив першим:
— Бортовець, на вихід, — скомандував він. Дівчина покірно рушила за поліцейським, віддаючи себе на поталу долі. Хорошого Тіна після ночі за ґратами вже не сподівалась. У кабінеті слідчий передав їй файл із паспортом і телефоном.
— За Вас внесли заставу, Тіно Петрівно, — схрестивши руки на грудях, промовив Денис Олександрович. — Однак я думаю, ми скоро побачимось. Підпишіть, будь ласка, розписку про те, що отримали свої особисті речі, а також заборону виїзду з країни і зобов’язання з’являтися у відділок на вимогу та не перешкоджати слідству.
Тіна спочатку йому не повірила, вона протерла очі і взялась уважно вивчати надані слідчим документи. Та схоже її таки справді збирались відпустити, адже хтось вніс два мільйони гривень. Коли Тіна вийшла з відділку, який тепер здавався їй глибокою темною норою, очі дівчини засліпило яскраве сонячне світло. Воно переливалось на снігу і вкритих інеєм деревах і Тіні здалося, що вона потрапила під софіти камер. Саме тому дівчина не одразу зрозуміла, що на неї вже чекає авто. Водій Ігоря, Петро, бадьоро привітався з Тіною та відкрив для неї задні двері. Дівчина на секунду завагалась перед тим, як сісти всередину. «А що, як у машині Ігор? Це він у всьому винуватий! Що я йому казатиму? Підставив, але вніс за мене заставу?» Однак Ігоря в авто не було, тож Тіна спокійно доїхала додому і пішла до дверей свого будинку. Тепер, після пережитого нею пекла, він видався їй ще казковішим і привітнішим ззовні, ніж коли вона побачила його вперше. Тіна усміхнулась, її тішила думка про те, що там на неї чекають близькі люди. Вона б зараз все віддала за обійми Сашка, підтримку Вероніки та тарілку гарячого супу.
Однак вдома її зустріла абсолютна тиша. І лише Бонбон, прокинувшись, підбіг, радісно крутячи дупкою.
— Хей, привіт, малий, а де всі? — Тіна поплескала пса по спині. Дівчина почала гукати Вероніку і Сашка, однак марно. До ворожки не ходи: вона у будинку сама самісінька. «Напевно пішли погуляти». На годиннику була восьма ранку. Тіна вирішила обійти всі кімнати і дуже швидко збагнула, що речі Сашка і Вероніки зникли. Вони забрали весь свій одяг, дорожні сумки, частину продуктів та інші особисті дрібнички. «Їх що, викрали?». Тіна не могла повірити своїм очам. Однак, коли дівчина помітила, що викуплене нею у Сашка за шалені гроші лижне спорядження також зникло, на неї наче хтось вилив холодної води. «Вони звалили. Просто поїхали вдвох. Наврядче б грабіжники дозволили Вероніці акуратно зібрати всю її косметику та креми, а Саші, окрім сумки з речами, прихопити ще й лижі». Тіна плюхнулась на диван і закрила обличчя руками. Вона згадала, як подруга зізналась їй у симпатії до Сашка. «Може це в них було взаємно? А мене просто відкинули, як непотріб!» Тіні на очі набігли сльози. У цьому порожньому будинку вона почувалась дуже беззахисною і самотньою. Все, що її найкраща подруга лишила про себе на згадку: розрізаний гіпс з милицями та вічно голодного собаку. За якусь мить Тіна вже почала з усієї люті товкти диванну подушку. «Якого біса? Як вони могли так зі мною вчинити!» Однак через закладений ніс дівчина швидко задихалась і просто заплакала. «Чому він мене покинув? Сашко!» Від Тіниного виття Бонбон сховався за крісло і лише одним оком позирав на хазяйку. Приблизно за годину Тіна втомилась навіть плакати. Вона підійшла до однієї з кухонних шафок, вибрала там найміцніше столове вино і коробку шоколадних цукерок з горішками. Потім двома пальцями підчепила ще пачку чипсів зі столу і пішла на диван. «Ідеальний сніданок. Я об’їмся, потім помру від печії і знайдуть мене через місяць, обгризену Бонбоном». Такий план цілком влаштовував Тіну, тож вона ввімкнула телевізор і взялась за його втілення у життя. На екрані йшов останній сезон шоу «Холостяк». Малий нарешті виліз зі своєї засідки і спокійно влігся Тіні на коліна:
— Бонбоне, от скажи мені! — дівчина заговорила так, ніби пес справді міг її зрозуміти. — Чому цей холостяк може один обирати собі пару серед двадцяти дівчат? Перецілувавши щонайменше п’ять із них? Ходити з кожною на побачення? Знайомитись з їхніми батьками і це ок? Він герой і красунчик, всі в захваті! А я? Один єдиний раз у житті вирішила дати собі час для вибору! І що з того вийшло? Катастрофа, Бонбоне! Моє життя зруйновано! Чому така несправедливість? Скажи мені!
В якийсь момент пес так уважно подивився на Тіну, що їй справді здалося, ніби він має що відповісти, просто не може. Однак за секунду Бонбон вже підступно спробував просунути свою слиняву морду у пачку з чипсами.
— Ех, малий! Що з тебе взяти. Голодний? Зараз погодую. — Тіна встала і пішла на кухню, аби насипати собаці корму та поміняти воду. Її вже почало лихоманити і дівчина подумала, що було б добре заварити собі чай та розпалити камін. Водночас Тіна відчувала, що їй забракне сил навіть налити води в чайник. Тому вона поставила миски для Бонбона на підлогу, знову натягнула на себе лисячу шубу і вляглась назад на диван, накрившись пледом і ковдрою. Вона бездумно дивилась телевізор, навіть не перемикаючи рекламу, і час від часу витирала сльози і сякалась у кухонний рушник.
— Привіт, Тіно, це ти? — на порозі з’явився Назар і здивовано розглядав безформну купу лахміття на дивані. — Вибач, що не постукав. Двері були відчинені.
Тіна висунула ніс з-під ковдри і уважно подивилась на чоловіка.
— Я просто зайшов перевірити, як ти. — Назар досі стояв на порозі. — Селом ходять чутки, що тебе вчора заарештували і повезли у відділок.
Замість того, щоб відповісти, Тіна спромоглась лише голосно чхнути і з головою сховалась назад під ковдру.
— Ти що, захворіла? — запитав Назар. Він оглянув навколишню обстановку: на столі стояла відкоркована пляшка з вином, довкола валялась купа фантиків від цукерок, плед прикрашали розсипані чипси, а в кімнаті було так холодно, що пара йшла з рота. — Ясно.
