Три шляхи до одного серця - Катря Вивір

 Пролунав гучний стукіт у вхідні двері. Тіна прокинулась не одразу. Вона лиш ближче підсунулась до Сашка і поцілувала його у спину. Дівчина бачила сон, як вона сидить у цій кімнаті в атласному весільному платті з довгим шлейфом. На її обличчя спадає фата, а в руках – акуратний букет білих лілій. Тіна у передчутті: от-от має зайти наречений. Це очікування дуже хвилююче і солодке. Однак уві сні в неї не пітніють руки і не горять вуха, як то буває у реальному житті за найменшого стресу. Ні, вона бездоганна наречена і все навколо ідеально. Знову гупання у двері. «Це, напевно, він».

— Тіно, хтось стукає, ти чуєш? — легенько потрусив дівчину за плече Сашко. — Іди відчини, не хочу світитись.

 Тіна застогнала і натягла ковдру собі на голову. «Ні, тільки не зараз, на найцікавішому моменті». Дівчина сіла на ліжко і торкнулась босими ногами холодної підлоги. У вітальні загавкав Бонбон. Вона нарешті прокинулась і в піжамі пішла відчиняти двері, чудом не врізавшись у стіну на своєму шляху. «Дідько, п’ята ранку, кого там принесло?». Тіна відчинила двері і одразу захотіла їх зачинити і відчинити повторно. «В мене, напевно, галюцинації». На порозі стояло двоє офіцерів поліції. Тіна привіталась і відступила в бік, запрошуючи їх зайти до кімнати.

— Бортовець Тіна Петрівна? — звернувся до неї один з чоловіків. Дівчина кивнула і перезирнулась із не менш шокованою Веронікою, що сиділа на дивані. — Тисячу дев’ятсот дев’яносто другого року народження? — Тіна знову кивнула з думкою: «дякую, що нагадали». Офіцер продовжив командним голосом: — Вас заарештовано за підозрою у контрабанді вогнепальної зброї згідно зі статтею двісті першою Кримінального кодексу України. Вам необхідно проїхати з нами у відділок для з’ясування усіх обставин.

— Це що, якийсь жарт? — Тіна розгубилась і почала посміхатись. Вона не могла повірити своїм очам, а тим паче вухам. — Яка ще підозра?

— Тіно Петрівно, беріть верхній одяг, документи і на вихід. Ми не хочемо застосовувати силу.

— Це якась помилка! Вона найзаконослухняніша людина, яку я знаю! — вигукнула Вероніка, однак була проігнорована поліцейськими.

 У Тіни минуло бажання дурнувато посміхатись. Було зрозуміло, що чоловіки прийшли виконати свою роботу і їм не до жартів.

— А за що мене заарештовують? — однак дівчина все одно не могла скласти всі пазли в голові.

— Тіно Петрівно, я вже озвучив Вам причину затримання, всі деталі пояснить слідчий на допиті, — спокійно відповів один із поліцейських, низенький і рожевощокий.

— Я нікуди не поїду без адвоката! — запротестувала Тіна. — Ви не маєте права! — це був радше крик душі, аніж справжнє звинувачення. Ці двоє точно мали право її затримати, адже кілька разів показали дівчині свої посвідчення та ордер на арешт. — Я нікуди не поїду.

 До Тіни на милицях пришкутильгала Вероніка і стала перед подругою стіною.

— Вона нікуди не поїде! Тіна чесна дівчина і не займається ніякою картобартою!

— Контрабандою, — виправив поліцейський. Однак Вероніка ще більше роздратувалась і крикнула:

— Бонбон, фас! Захищати!

 Поліцейські спочатку насторожились в очікуванні, що на них може в будь-який момент накинутись добре натренований сторожовий пес. Вони за секунду згрупувались і стали в захисну позицію спинами одне до одного. Однак, коли побачили сонну морду французького бульдога з надмірною вагою, одразу розреготалися.

— Та він навіть з-під ковдри не хоче вилазити, — сказав один поліцейський іншому. Вероніка винувато глянула на Тіну і виправдалась:

— Бонбон знає цю команду! Просто в нього пік активності ближче до обіду.

— Не страшно, кицю. Іди присядь, думаю мені таки доведеться поїхати у відділок. Я скоро повернусь, — заспокоювала Вероніку Тіна, адже та вже збиралась замахнутись на поліцейських милицями. — Панове, дайте мені кілька хвилин, я перевдягнусь.

— Е, ні! Ми вже й так згаяли на вас купу часу. Нагрудні камери зафіксували, що при виконанні ми зіткнулись із серйозним спротивом та погрозами, тож маємо право забрати Вас негайно, — з цими словами низенький поліцейський вправно схопив Тіну за руку, а потім викрутив її зап’ястя таким чином, що дівчина стала до нього спиною і відчула, як заклацнулись замки холодних залізних наручників. — Борю, накинь їй щось поверх піжами і поїхали.

 Його довгов’язий колега підійшов до стійки з верхнім одягом і вибрав для Тіни найтеплішу річ, що впала йому в око, укорочену лисячу шубу Вероніки. Тіна часто кепкувала з подруги, коли та вбиралась у об'ємне натуральне хутро, немов наречена бандита з дев’яностих, однак зараз не сказала ні слова. Шуба таки була теплою, а це дуже важливо, коли на тобі лише тоненька рожева піжама із шовку.

— Телефон? — спитав у Тіни поліцейський.

— На столі.

— Документи?

— Ось тут, у сумці.

— Добре, взяв. Так, все, пішли.

— Гей, це ж моя шуба! — знову підхопилась Вероніка.

— Я незабаром повернусь і віддам, — гукала через плече до подруги Тіна, адже її вже вели попід руки до службового авто.

 Дорогою дівчина перебирала в думках всі свої потенційні правопорушення за життя: кілька разів протермінувала комунальні платежі, якось не прийшла на манікюр і не попередила майстра, паркувалась у заборонених місцях, коли поспішала, не сортувала сміття і лаялась на Бонбона при дітях у дворі. «Це точно якась помилка» – заспокоювала себе Тіна, бо не була впевнена, чи тягнуть її «злочини» хоча б на адміністративну відповідальність, не кажучи вже про кримінальну.

 Відділок був більше схожий на підвальне приміщення. Сходи з вулиці вели не вверх, а вниз. На вході всі троє спинились перед пунктом пропуску з турнікетом, де поліцейські відмічались у якомусь потріпаному журналі. Тіна тим часом розглядала дошку карного розшуку, намагаючись розгледіти серед небезпечних злочинців своє, спотворене неякісним ксероксом, обличчя. Далі її вели довгим вузьким коридором без вікон. У маленькому заставленому картотеками кабінеті, під світлом декількох ламп на неї вже чекав слідчий. Чоловік, який представився Денисом Олександровичем, чомусь нагадував Тіні персонажа із серіалів про вампірів (йому явно бракувало вітаміну Д та свіжих фруктів у раціоні). Однак, попри таку хворобливу зовнішність, Тіна одразу розгледіла вогник завзятості у очах слідчого. Денис Олександрович скомандував зняти з неї наручники і ввічливо запросив дівчину сісти. Він не збирався зволікати, дістав диктофон, протоколи для заповнення і почав ставити Тіні багато запитань.