Чотири сезони - Стівен Кінг

— Містере Дюссандер, не забудьте забрати газету, — сказав Тод, чемно простягаючи йому «Таймс».

Двері застигли за кілька дюймів від одвірка. Обличчя Курта Дюссандера напружилося. Та одна мить — і цей сторожкий вираз уже зник. Здавалося, до того виразу домішувалася й дрібка страху. Він опанував себе одразу, це добре, але вже втретє Тод відчув розчарування. Від Дюссандера він сподівався не просто хорошого рівня гри. Він сподівався найвищого пілотажу.

«Капець, — зі справжньою відразою подумав Тод. — От капець».

Дідуган знову потягнув на себе двері. Одна рука, покручена артритом, одщепнула москітну сітку. Штовхнула її, по-павучому проповзла та зімкнула пальці на краї газети, яку простягав Тод. Хлопчик із відразою помітив довгі, жовті й ороговілі нігті старого. Та рука більшу частину того часу, коли господар не спав, тримала цигарку за цигаркою. Тод вважав, що курити — це брудна небезпечна звичка, і сам нею нізащо у світі захоплюватися не збирався. Узагалі дивовижа, як Дюссандер дожив до свого віку.

Старий потягнув газету до себе.

— Віддай.

— Певна річ, містере Дюссандер. — Тод розслабив пальці. Рука-павук затягла газету всередину. Сітка зачинилася.

— Моє прізвище Денкер, — сказав старий. — А не той Ду-Зандер, чи як там. Ти, я бачу, зовсім читати не вмієш. Яка прикрість. Гарного дня.

Двері знову почали зачинятися. Тод швидко заговорив в отвір, що стрімко звужувався.

— Берґен-Бельзен, з січня тисяча дев’ятсот сорок третього до липня тисяча дев’ятсот сорок третього, Аушвіц, з червня тисяча дев’ятсот сорок третього до сорок четвертого, Unterkommandant[48]. Патин…

Двері знову стали на місці. Набрякле бліде лице зависло в отворі, наче зморшкувата напівспущена повітряна кулька. Тод усміхнувся.

— Ви втекли з Патина перед приходом росіян. Подалися в Буенос-Айрес. Дехто каже, що там ви розбагатіли, вклали золото, яке вивезли з собою з Німеччини, у наркоторгівлю. Хай там як, з тисяча дев’ятсот п’ятдесятого до п’ятдесят другого ви були в Мехіко. Далі…

— Хлопче, у тебе з головою не все гаразд. — Калічним від артриту пальцем дідуган покрутив біля безформного вуха. Але беззубий рот задрижав — від непевності й паніки.

— Що ви робили з тисяча дев’ятсот п’ятдесят другого до п’ятдесят восьмого, я не знаю. — Тод заусміхався ще ширше. — Про це ніхто не знає. Чи не розказують. Але якось ізраїльський агент помітив вас на Кубі, ви працювали портьє у великому готелі, перед самим приходом Кастро до влади. Коли повстанці захопили Гавану, вас втратили з виду. А тисяча дев’ятсот шістдесят п’ятого ви вигулькнули в Західному Берліні. Вас мало не зловили. — Останні слова Тод промовив разом: «малонезловили» — і стиснув пальці обох рук в один великий звивистий кулак. Погляд Дюссандера впав на ті міцні й доглянуті американські руки, руки, наче створені, щоб робити машинки для перегонів і модельки літачків та кораблики фірми «Аврора». Тод робив і те, і те. Рік тому вони з татом склали модель «Титаніка». На це пішло майже чотири місяці, і Тодів тато поставив корабель у себе в кабінеті.

— Не розумію, про що ти, — сказав Дюссандер.

Без штучних зубів у нього в роті наче каша була, і Тоду це говоріння не подобалося. Воно було… ну, якимсь неавтентичним. Полковник Клінк у «Героях Гоґана»[49] — і той порівняно з Дюссандером балакав як щирий нацик. Але свого часу він, певно, був справжнім спецом. У статті про табори смерті, яку надрукували в журналі «Менз екшн», автор назвав його Кривавим Бісом Патина.

— Хлопче, забирайся звідси. Поки я не викликав поліцію.

— Ого. То, мабуть, краще викликайте вже, містере Дюссандер. Чи гер Дюссандер, якщо вам так більше до вподоби. — Він усе всміхався, демонструючи бездоганні зуби, що від самого початку життя зазнавали обробки фтором й майже стільки ж часу тричі на день купалися в зубній пасті «крест». — Після тисяча дев’ятсот шістдесят п’ятого вас ніхто не бачив… поки не побачив я, два місяці тому, в автобусі в центрі.

— Ти ненормальний.

— Хочете викликати поліцію, — з усмішкою вів далі Тод, — валяйте. Я почекаю на ґанку. Але якщо не хочете, то, може, впустите мене? Поговоримо.

Запала довга пауза — стариган вивчав поглядом усміхненого хлопчиська. На деревах щебетали птахи. У сусідньому кварталі гула газонокосарка, а десь далі, на жвавіших вулицях, клаксони автомобілів сигналили у своєму ритмі життя й комерції.

Попри все, Тод відчув укол сумніву. Він же не міг помилитися? Чи міг? Ану ж як він схибив у чомусь? Навряд. Але ж це не шкільна вправа, а реальне життя. Тож відчув полегшення (помірне полегшення, переконуватиме він себе надалі), коли Дюссандер сказав: «Можеш на кілька хвилин зайти, якщо хочеш. Але тільки тому, що я зичу тобі добра і не бажаю, щоб ти втрапив у халепу, розумієш?»

— Авжеж, містере Дюссандер. — Тод відчинив сітку й зайшов у коридор. Дюссандер зачинив за ним двері, відрізаючи від сонячного ранку.

Сперте повітря в будинку відгонило чимось хмільним. Там тхнуло так, як удома в Тода на ранок після вечірок, які влаштовували його батьки, перед тим як мати встигала добре провітрити. Але цей запах був гіршим. У ньому жили постійно, він в’ївся в пори дому. То була суміш алкоголю, смаженої їжі, поту, старого одягу і якихось смердючих ліків — «вікс» чи «ментолатум»[50]. У коридорі було темно, і Дюссандер стояв надто близько, втягнувши голову в комір халата, наче стерв’ятник, що вичікує, коли поранена звірина віддасть дух. Тієї миті, попри щетину й обвислу шкіру, Тод виразніше, ніж будь-коли на вулиці, побачив чоловіка, що колись носив чорну уніформу СС. І раптом відчув, як у живіт ковзає скальпель страху. «Помірного страху», — виправить він себе згодом.

— Я попереджаю: якщо зі мною щось станеться… — почав він, але договорити не встиг, бо Дюссандер почовгав повз нього у вітальню, підошвами пантофель шух-шухаючи об підлогу. Він презирливо махнув на Тода рукою, і той відчув, як у горло й щоки шугає гаряча кров.

Тод рушив за ним, і вперше за весь час його усмішка трохи поблякла. Він не зовсім так собі все уявляв. Але ж вдалося. А решта повернеться