Чотири сезони - Стівен Кінг
— А він був у курсі?
— А то. Мій тато вважає, що діти якомога швидше повинні дізнатися, що таке життя, не тільки про його хороші, а й про погані сторони. Тоді вони будуть до нього готові. Він каже, що життя — це тигр, якого ти маєш ухопити за хвоста, і якщо ти не знатимеш природи цієї тварюки, вона зжере тебе живцем.
— Мммм, — протягнув Дюссандер.
— Мама теж так вважає.
— Ммммм. — Здавалося, Дюссандер сторопів і не до кінця розумів, де він зараз.
— Але то таке, — сказав Тод. — Бібліотечне читво виявилося дуже добрим. Там було десь під сотню книжок про концтабори нацистів, і це тільки тут, у бібліотеці Санта-Донате. Про таке, мабуть, купа людей читати любить. Картинок там було не так багато, як у журналах тата Фоксі, але багато було й гидючого. Стільці зі шпичаками, що стирчали з сидінь. Як видирали обценьками золоті зуби. Отруйний газ, що йшов із душів. — Тод похитав головою. — Ви, хлопці, перестаралися, ви про це знаєте? Сильно перестаралися.
— Гидючого, — з притиском повторив Дюссандер.
— Я писав реферат про це. І знаєте, яку оцінку дістав? «А з плюсом». Звісно, довелося бути обережним. Про таке можна тільки певним чином писати. Обережненько.
— Невже? — Рукою, що помітно тремтіла, Дюссандер витяг ще одну цигарку.
— О так. Усі ті бібліотечні книжки, вони якось особливо написані. Наче хлопців, які їх писали, те, про що вони писали, змусило добряче проригатися. — Тод насупив чоло, борюкаючись із думкою, намагаючись видобути її з голови. Ускладнювало завдання те, що в його словниковому запасі ще не було слова «тон» у стосунку до письма. — Усі вони писали так, наче їм через це довго не спалося. Тепер нам треба дуже добре пильнувати, щоб такого не повторилося. Я зробив свою роботу такою, і, напевно, учителька поставила мені найвищу оцінку тільки за те, що я не виблював свій обід, коли читав джерела. — І на цьому Тод знову переможно всміхнувся.
Дюссандер глибоко затягнувся «кулзом» без фільтра. Губа в нього злегка тремтіла. Видихаючи дим крізь ніздрі, він зайшовся вологим, старечим кашлем.
— Досі не можу повірити в те, що відбувається ця розмова. — Він нахилився вперед і впритул подивився на Тода. — Хлопче, тобі відоме слово «екзистенціалізм»?
Тод пропустив запитання повз вуха.
— А ви були знайомі з Ільзою Кох?
— З Ільзою Кох? — І майже нечутно Дюссандер промовив: — Так. Я знав її.
— Вона була гарною? — пожадливо спитав Тод. — Ну, тобто… — Його руки описали в повітрі пісковий годинник.
— Але ж ти бачив її фотографію? — спитав Дюссандер. — Такий ревнитель, як ти, не міг не бачити.
— Рев… що?
— Ревнитель. Той, кого пре. Хто… фанатіє від чогось.
— Так? Круто. — Тодова усмішка, що була вже на мить поблякла, знову тріумфально засяяла. — Авжеж, я бачив її фотографії. Але ви ж знаєте, які вони, у тих книжках. — Він говорив так, наче всі ті книжки в Дюссандера були. — Чорно-білі, розпливчасті… просто відбитки. Ніхто з цих людей не знав, що їх знімають для… ну, історії. То як, вона була лялечкою?
— Вона була жирна, коротконога й уся в прищах, — коротко відповів Дюссандер. І розчавив напіввикурений недопалок у металевому тарелі для пирогів, повному схололих недопалків.
— А. Капець. — Тод спохмурнів.
— Просто пощастило, — задумливо промовив Дюссандер, свердлячи Тода поглядом. — Ти побачив моє фото в журналах про війну й випадково опинився поряд зі мною в автобусі. От же ж. — І він стукнув кулаком по бильцю м’якого крісла, проте не вкладаючи в удар усієї сили.
— Ні, сер, містере Дюссандер. Не все так просто. Тут набагато більше, ніж пощастило. Набагато, — наполегливо повторив Тод, нахиляючись уперед.
— Справді? Невже? — Кущуваті брови поповзли вгору, сигналізуючи про ввічливу недовіру.
— Звісно. Тобто вашим фотографіям у моєму альбомі щонайменше тридцять років. Тепер же тисяча дев’ятсот сімдесят четвертий.
— Ти ведеш… альбом?
— О так, сер! Він дуже класний. У ньому сотні вирізок. Колись покажу. Ви ошалієте.
Гримаса відрази спотворила обличчя Дюссандера, але він промовчав.
— Перші кілька разів, коли я вас бачив, то ще дуже сильно вагався. А тоді одного дня ви сіли в автобус, коли дощило, і на вас був той блискучий чорний дощовик…
— Он як, — видихнув Дюссандер.
— А то. В одному з журналів у гаражі Фоксі була ваша фотографія у приблизно такому плащі. А ще ваше фото в бібліотечній книжці, на якому ви були в шинелі СС. І коли я вас побачив того дня, то просто сказав собі: «Сто пудів. Це Курт Дюссандер». — Тому я став вас пасти…
— Що робити?
— Пасти. Ходити за вами тінню. Я мрію стати приватним детективом, як Сем Спейд у книжках чи Маннікс по телеку. Але я був суперобережним. Не хотів, щоб ви просікли. Хочете глянути на декілька фоток?
Із задньої кишені штанів Тод витяг складений удвічі манільський конверт. Від поту клапан заклеївся. Він обережно його відліпив. Очі в нього сяяли, наче в хлопчика, який думає про свій день народження, чи про Різдво, чи про феєрверки, які він запускатиме Четвертого липня.
— Ти мене фотографував?
— О, ну звісно. У мене є маленький фотик. «Кодак». Він тонкий, плаский і вміщається в долоню. Коли призвичаїшся, можеш знімати суб’єкта, просто тримаючи камеру в руці й розсуваючи пальці, щоб видно було тільки об’єктив. А кнопку натискаєш великим пальцем. — Тод сором’язливо розсміявся. — Я насобачився. Спочатку багато своїх пальців нафотографував. Але навчився. Людина, як захоче, що завгодно може зробити, ви про це знали? Банально, але правда.
Курт Дюссандер зробився блідим і хворим на вигляд. Він наче зіщулився у своєму халаті.
— Хлопче, ти носив
