Чотири сезони - Стівен Кінг

Той день у гаражі у Фоксі закарбувався в його пам’яті чітко, як будь-які інші значущі події в житті (а може, і ще чіткіше). Він пам’ятав, як у четвертому класі, перед Днем кар’єри[53], місіс Андерсон (усі в класі називали її Баґзом[54] через великі передні зуби) розмовляла з ними про те, що сама називала «знайти СВОЄ НАЙБІЛЬШЕ ЗАХОПЛЕННЯ».

— Це приходить миттєво, — пишномовно розпиналася перед ними Баґз Андерсон. — Ти бачиш щось уперше й одразу розумієш, що знайшов СВОЄ НАЙБІЛЬШЕ ЗАХОПЛЕННЯ. Наче ключ у замку повертається. Чи закохуєшся вперше в житті. Ось чому День кар’єри, діти, такий важливий. Він може стати днем, коли ви знайдете СВОЄ НАЙБІЛЬШЕ ЗАХОПЛЕННЯ. — І далі вона пішла патякати їм про своє НАЙБІЛЬШЕ ЗАХОПЛЕННЯ. Виявилося, що це не вчителювання у четвертому класі, а колекціонування листівок дев’ятнадцятого століття.

Тод вирішив, що місіс Андерсон якусь туфту поре, але того дня в гаражі у Фоксі він згадав усі її слова й подумав, що, може, зрештою вона все-таки мала рацію.

Того дня віяли вітри Санта-Ана, і на сході запалали чагарники. Він пам’ятав, як пахло горілим, яким гарячим і мастким було повітря. Він пам’ятав «їжачок» на голові у Фоксі, і як спереду на нього налипли пластівці гелю для укладки «Бутч Вакс». Він запам’ятав усе.

— Я точно знаю, що десь тут є комікси, — сказав тоді Фоксі. У його матері був бодун, і вона вигнала їх з дому за те, що занадто галасували. — Кльові. Більша частина там вестерни, але є й «Турок, син каменя» і…

— А це що? — Тод показав на пухкі картонні коробки під сходами.

— А, та, фігня, — махнув рукою Фоксі. — Там про війну всяке справжнє. Нудота.

— А можна глянути?

— Звісно. А я поки коміксів пошукаю.

Але на той час, коли жирний Фоксі Пеґлер їх знайшов, Тоду вже розхотілося читати комікси. Він загубився. І пропав.

Наче ключ у замку повертається. Чи закохуєшся вперше в житті.

Так воно й було. Він, звісно, знав щось про війну. Не про ту дурнувату, яка точиться нині і в якій із американців вибиває дух купка косооких у чорних піжамах, а про Другу світову. Він знав, що американські солдати носили круглі шоломи із сітками, а у фріців були ніби квадратні. Знав, що американці виграли більшу частину битв і що вже наприкінці німці винайшли ракети й гатили ними з Німеччини по Лондону. Навіть про концентраційні табори щось знав.

Та між усім цим і тим, що він знайшов у журналах під сходами в гаражі у Фоксі, була приблизно така різниця, як між тим, коли тобі розповідають про мікроби і коли ти їх сам бачиш у мікроскоп, живих і таких рухливих.

Там була Ільза Кох. Були крематорії з відчиненими дверима на забитих сажею завісах. Були офіцери в уніформах СС і ув’язнені в смугастих робах. Запах старих дешевих журналів змішувався із запахом пожежі в чагарниках, яка лютувала на схід від Санто-Донате, і він відчував, як похрускує старий папір під пучками пальців, і перегортав сторінки, перенісшись із гаража Фоксі кудись у середохрестя часу, силкуючись якось осягнути розумом думку про те, що вони справді все це робили, що хтось справді таке робив і що хтось дозволяв їм таке робити, і розболілася голова від змішаних огиди та хвилювання, і пекли вже натруджені очі, але він читав далі, і зі шпальти під зображенням навалених купою тіл у таборі, який називався Дахау, його вразила цифра:

6 000 000

І він подумав: «Та це хтось поприколювався, хтось дописав нуль чи два, бо це ж утричі більше людей, ніж у цілому Лос-Анджелесі!» Але потім, в іншому журналі (на його обкладинці було зображено жінку, прикуту ланцюгом до стіни, а до неї наближався нацист в уніформі з коцюбою в руці й посмішкою на губах), він знову її побачив:

6 000 000

Голова розболілася ще дужче. У роті пересохло. Десь наче здаля він почув, як Фоксі каже, що йому треба йти вечеряти. Тод спитав у Фоксі, чи можна йому лишитися тут, у гаражі, і почитати, поки Фоксі їстиме. Фоксі глянув на нього трохи зачудовано, та потім знизав плечима й сказав: «Читай». І Тод читав, згорбившись над коробками старих журналів про справжню війну, поки не подзвонила його мати й не спитала, чи він взагалі збирається вертатися додому.

Наче ключ у замку повертається.

В усіх журналах писали: усе, що сталося, було кошмаром. Він читав журнали від початку до кінця, і коли розгортав останні сторінки, то після слів про кошмар бачив блоки з рекламою, і в цій рекламі продавали німецькі ножі, і ремені, і шоломи, а також «Чарівні пояси від грижі» й «Гарантовані відновлювачі волосся». У цих рекламах продавали німецькі прапори, прикрашені свастикою, і нацистські «люгери», і гру «Атака панцирників», а також пропонували навчатися заочно й забагатіти. Там казали, що це був кошмар, але з іншого боку — багато людей ставилися до нього цілком спокійно.

Наче закохуєшся.

О так, той день він дуже добре запам’ятав. Усі дрібні деталі — пожовклий настінний календар на померлий рік на задній стіні, пляма мастила на цементній підлозі, оранжева мотузка, якою були перевиті журнали. Він пам’ятав, як головний біль ставав трошки сильнішим щоразу, коли він думав про цю неймовірну цифру:

6 000 000

Пам’ятав, як думав: «Я хочу знати про все, що сталося в тих таборах. Усе. А ще хочу знати, що правдивіше — слова чи реклама, яку поряд із ними тулять».

Заштовхуючи нарешті коробки назад під сходи, він згадав Баґз Андерсон і подумав: «А вона правду казала. Я знайшов своє НАЙБІЛЬШЕ ЗАХОПЛЕННЯ».

Дюссандер довго дивився на Тода. Потім перетнув вітальню й важко опустився в крісло-гойдалку. І знову подивився на Тода, бо ніяк не міг розгадати трохи замріяний і дещо ностальгійний вираз на його обличчі.

— Ага. Зацікавився я