Українська література » » Чотири сезони - Стівен Кінг

Чотири сезони - Стівен Кінг

---
Читаємо онлайн Чотири сезони - Стівен Кінг
більшим за того малого рибалку, який назвав мені дорогу.

Близько другої години я підійшов до великого поля, що розкинулося ліворуч. На дальньому його кінці виднілася кам’яна стіна, і тяглася вона приблизно на північний захід. Я пошкандибав до неї, брьохаючи по мокрій землі, а там пішов уздовж. Десь у вітті дуба на мене сварилася білка.

Я пройшов уже три чверті шляху, і раптом мій погляд упав на той камінь. Помилки бути не могло. Чорне скло, гладеньке, мов шовк. Камінь, що дуже недоречно виглядав на сінокосі в штаті Мен. Довго-довго я дивився на нього, відчуваючи, що ще трохи — і розплачуся, хтозна-чому. Білка мене супроводжувала й так само без угаву тріщала. Серце тіпалося в грудях, мов скажене.

Коли я знову так-сяк опанував себе, то підійшов до каменя, присів коло нього навпочіпки (колінні суглоби вистрелили, мов та двоцівка) і поклав на нього руку. Камінь був справжній. Я підняв його не тому, що думав, буцімто під ним щось лежить. Із тим самим успіхом я міг піти собі й не дізнаватися, що під ним. І наміру забирати його з собою в мене не було — я не вважав, що маю на це право, бо він мені не належав. Було в мене відчуття, що забрати той камінь із поля означало найгіршу крадіжку. Ні, я підняв його лише для того, щоб на душі поліпшало, відчути його вагу і, напевно, довести собі, що він справжній, коли торкнусь шкірою його шовковистої текстури.

Довго ще потім я дивився на те, що виявилося під каменем. Мої очі це бачили, але мозок ніяк не наздоганяв, йому знадобився час. То був конверт, дбайливо загорнутий у поліетиленовий пакет, що захищав од вологи. На ньому чітким письмом Енді було виведено моє ім’я.

Я взяв конверт, а камінь поклав туди, де його лишив Енді, а перед тим — його друг.

Дорогий Реде,

Якщо ти це читаєш, значить, ти вийшов. Не знаю, у який спосіб, але вийшов. І якщо вже моя дорога привела тебе аж сюди, то, може, ти не відмовишся ще трохи пройти. Я ж думаю, ти пам’ятаєш назву містечка? Мені потрібна надійна людина, щоб допомогла запустити проект.

А поки що випий за мене — й обміркуй усе як слід. Я чекатиму на тебе. Пам’ятай, Реде, що надія — це добре, може, найліпше з усього, що є у світі, а коли щось є добрим, воно не вмирає. Я надіятимуся, що цей лист потрапить до твоїх рук і ти зможеш його прочитати.

Твій друг,

Пітер Стівенс

На полі я того листа не читав. Мене раптом пронизало жахом, потребою драпати звідтіля, поки ніхто не побачив. Жахом, що мене можуть заарештувати.

Я повернувся у свій номер і прочитав уже там, вдихаючи запахи старечої вечері, що підіймалися з першого поверху — «Біфароні», «Рисороні», «Нудлероні»[45]. Можете не сумніватися: те, що їдять на вечерю старі люди, які живуть на пенсію в Америці, майже напевно закінчується на «-роні».

Я розірвав конверт і прочитав листа. А потім опустив голову в руки й розплакався. Разом із листом у конверті лежало двадцять новісіньких банкнот по п’ятдесят доларів.

І ось я сиджу в готелі «Брюстер». Формально я знову втікач від правосуддя. Мій злочин — порушення умов УДЗ. Хоча навряд чи на злочинця з таким обвинуваченням розішлють орієнтування, думаю я… розмірковуючи, що робити далі.

У мене є цей рукопис. Є маленька валізка завбільшки з лікарський саквояж, там лежить усе, чим я володію. Є дев’ятнадцять п’ятдесяток, чотири десятки, п’ятірка, три одинички і дріб’язок в асортименті. Одну п’ятдесятку я розміняв, щоб купити цей блокнот і курива.

Розмірковую, що робити далі.

Але питання насправді не стоїть. Бо можливостей вибору завжди лише дві. Почати жити або почати вмирати.

По-перше, я покладу цей рукопис у свою валізу. Потім застебну її, візьму пальто, спущуся вниз і випишуся з цього розплідника блощиць. Далі піду знайду бар і покладу перед барменом п’ятірку і замовлю дві порції «Джек Деніелза» — одну для мене, іншу для Енді Дюфрейна. Окрім однієї-двох пляшок пива, то буде перша випивка, якою я змочу собі горло як вільна людина з тисяча дев’ятсот тридцять восьмого року. Потім я дам бармену на чай долар і сердечно йому подякую. Вийду з бару і покрокую по Спринґ-стрит до автобусної станції «Ґрейхаунд», куплю квиток до Ель-Пасо із зупинкою в Нью-Йорку. А коли приїду в Ель-Пасо, то придбаю квиток до Макнарі. А вже в Макнарі буде в мене нагода взнати, чи зможе такий старий пеньок, як я, перейти кордон і потрапити в Мексику.

Звісно, я пам’ятаю назву. Зихуатанехо. Такі назви занадто красиві, щоб їх можна було забути.

Мене сповнює радісне збудження, таке сильне, що я ледве можу втримати олівець у тремтячій руці. Думаю, таку радість може відчувати лише вільна людина, вільна людина, що вирушає в довгі мандри, і де вони завершаться, вона не знає.

Я надіюся, Енді ще там.

Я надіюся, що зможу перейти кордон.

Надіюся побачити свого друга й потиснути йому руку.

Надіюся, що Тихий океан такий синій, яким я бачив його у своїх снах.

У мені живе надія.

Здібний учень 

1

Він крутив педалі свого «швіна» з маленькими колесами й вигнутим кермом по житловій вулиці передмістя — зовні типова американська дитина. Безперечно, так і було. Тод Боуден, тринадцять років, зріст п’ять футів вісім дюймів і здорові сто сорок фунтів[46], волосся кольору стиглої пшениці, блакитні очі, рівнесенькі білі зуби й вкрите легкою засмагою обличчя без найменшого натяку на перші підліткові прищі.

Він усміхався так, як усміхаються лише під час літніх канікул, коли їхав то по холодку, то на сонці,

Відгуки про книгу Чотири сезони - Стівен Кінг (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: