Чотири сезони - Стівен Кінг

Ходити в туалет, от у чому ще була заковика. Коли мені треба було піти (а поклик завжди виникав на двадцять п’ятій хвилині кожної години), я мусив боротися з майже всесильною потребою відпроситися в начальника. Знати, що я можу просто піти й зробити це в цьому сліпучо-яскравому вільному світі, — це одне, а пристосуватися всередині до цього знаття після всіх тих років, коли я мусив спитатися дозволу в найближчого вертухая, інакше ризикував на два дні загриміти в карцер за недогляд… то вже щось інше.

Мій шеф недолюблював мене. То був молодий чоловік, двадцять шести чи двадцяти семи років, і я бачив, що викликаю в нього огиду. Так ви гидуватимете улесливим, послужливим старим псом, який підповзає до вас на пузі, щоб його попестили. Господи, та я сам собою гидував. Але… припинити це ніяк не міг. Я хотів йому сказати: «От, юначе, на що перетворює тебе тюрма. Кожен, у кого є влада, стає хазяїном, а ти — для кожного хазяїна псом. Може, ти й розумієш, що перетворився на собаку, навіть у тюрмі, та позаяк усі на нарах — теж собаки, аж такого значення це не має. Має тільки зовні, за мурами». Але такому молодому, як він, я про це сказати не міг. Він би нізащо не зрозумів. Так само, як і мій офіцер з УДЗ, великий, грубувато-добродушний мужик, колишній офіцер ВМФ з рудою бородою-лопатою й чималим запасом польських анекдотів. «Реде, ти тримаєшся подалі від тюрми?» — запитував він мене, коли закінчувалися польські анекдоти. Я казав «ага», і на тому було все, до наступного тижня.

Музика по радіо. Коли я сів, великі гурти ще тільки-но ставали на ноги. Нині ж кожна пісня звучить так, наче вона про їблю. Так багато машин. Попервах у мене було відчуття, наче щоразу, як я перетинаю вулицю, моє життя опиняється в моїх руках.

Було ще багато всього — усе було для мене чужим і лячним, — але, може, ви зрозуміли, про що я, чи принаймні трохи вам стало ясно. Я почав подумувати про те, щоб утнути щось і вернутися на зону. Коли тебе звільнили під чесне слово, підійде будь-яка провинність. Сором таке казати, але я думав, чи не поцупити трохи грошей чи вкрасти якийсь товар у «Фудвеї» — та що завгодно, аби тільки вернутися туди, де тихо, розмірено й протягом дня тебе не чекають жодні несподіванки.

Якби я ніколи не знав Енді, то так би і вчинив. Але я все думав про нього, згадував, як усі ці роки він терпляче дзьобав скельним молотком бетон, аби втекти на волю. Я думав про це, і мені стало соромно, і я знову полишив свій задум. О, ви можете сказати, що в нього було більше причин жити на волі, ніж у мене, — він мав нові документи й багато грошей. Але, знаєте, це не зовсім правда. Тому що він точно не знав, що нові документи досі його чекають, а без нових документів гроші були б за межею досяжності. Ні, єдине, що йому було потрібно, — стати вільним, і якби я викинув псу під хвіст усе, що мав, то це було б наче плюнути в лице всьому, над чим він так важко трудився, щоб повернути собі свободу.

Тож я вирішив, що у свій вільний час автостопом їздитиму в маленьке містечко Бакстон. Було це на початку квітня сімдесят сьомого. З полів щойно почав сходити сніг, повітря потеплішало, бейсбольні команди вже зліталися на північ, щоб розпочинати новий сезон єдиної у світі гри, яку, я певен, схвалює Господь Бог. Коли я вирушав у ці поїздки, у кишені завжди лежав компас «Сильва».

«У містечку Бакстон є велика сіножать, — розказував мені Енді. — А на північному краю цієї сіножаті є кам’яна стіна, така, як у вірші Роберта Фроста. І десь біля підніжжя тієї стіни лежить камінь, що на сінокосі в штаті Мен здається геть недоречним».

Дурна робота, скажете ви. Скільки сіножатей може бути в сільському містечку, такому як Бакстон? П’ятдесят? Сотня? На власному досвіді я переконався, що навіть більше, якщо додати до цього поля, які тепер обробляють, а раніше, коли Енді посадили, на них могла рости трава під сіно. Та якби я й знайшов потрібне, то міг і не зрозуміти, що це воно. Був би не помітив того чорного шмату вулканічного скла або (що найімовірніше) Енді поклав його в кишеню і забрав із собою.

Тому я з вами згоден. Дурне діло, сумніву нема. Ба гірше — небезпечне для того, хто вийшов під чесне слово, бо на деяких полях стояли таблички з чітким попередженням «НЕ ЗАХОДИТИ». А, як я вже казав, якщо ти щось хоч трохи порушиш, тебе з превеликим задоволенням запхають назад у буцегарню. Дурне діло… так само, як двадцять вісім років дзьобати монолітну бетонну стіну. А коли ти вже не добувач, який усім усе може дістати, а просто старий пакувальник, то приємно мати хобі, яке допоможе призабути ненадовго про таке нове життя. Моїм хобі було шукати каменюку Енді.

Тож я їхав автостопом у Бакстон, а там уже гуляв уздовж доріг. Слухав пташині співи, дзвінкі весняні потічки у дренажних каналах, розглядав пляшки, що проступили під талим снігом (на жаль, то вже був непотріб, який неможливо здати, — відколи я загримів у кутузку, у світі буйним цвітом розквітло марнотратство). І шукав сіножатей.

Більшість із них можна було відмести одразу ж. Там не було кам’яних стін. На інших були, але мій компас підказав, що вони виходили не на північ. Але ці «неправильні» стіни я все одно обійшов. Просто це було приємно. Під час цих вилазок я почувався по-справжньому вільним, у душі панував спокій. Якось однієї суботи мене супроводжував на прогулянці старий пес. Іншим разом я бачив охлялого після зими оленя.

А тоді настало двадцять третє квітня, день, якого я ніколи в житті не забуду, навіть якщо ще п’ятдесят вісім років проживу. У запашний суботній полудень я йшов дорогою, яку хлопчик, що рибалив на мосту, назвав мені Старою Ковальською. Із собою в коричневому пакеті «Фудвей» я прихопив перекус, тож підобідав, сидячи на камені край дороги. А поївши, закопав рештки, як мене вчив колись покійний тато, ще коли я був пуцьвірінком, не