Чотири сезони - Стівен Кінг

Він перейшов кордон у Макнарі. Макнарі, штат Техас.

Ось і вся моя історія. Я й подумати не міг, що вона вийде така довга, коли її записати на папері, і займе стільки сторінок. Писати я почав одразу по тому, як отримав ту листівку, і от сьогодні, чотирнадцятого січня сімдесят шостого року, закругляюся. Три олівці списав до недогризків і цілий відривний блокнот паперу. Аркуші я никаю так, щоб ніхто не знайшов… хоча мало хто в змозі розібрати мою курячу базгранину.

А ще я б і не подумав, що, пишучи, можна підняти на поверхню стільки спогадів. Писати про себе — це наче тицьнути гіллячкою в прозору воду річки й зворохобити грязюку на дні.

«Але ж ти не про себе писав, — так і чую я чийсь голос із задніх рядів. — Ти писав про Енді Дюфрейна. А сам ти — ніхто, дрібна шістка у власній історії». Але, ви знаєте, це не так. Це все про мене, усе до останнього клятого слова. Енді був тією часткою мене, яку так і не змогли ув’язнити, часткою мене, яка тріумфуватиме, коли переді мною нарешті відчиняться тюремні ворота і я пройду у них у своєму дешевому костюмі з двадцятьма доларами заначки в кишені. Ця частка тішитиметься, попри те що решта мене буде стара, зломлена й перелякана. А Енді просто мав у собі більше тої частки, ніж я, і користався з неї ліпше.

Тут є ще такі, як я, ті, хто пам’ятає Енді. Ми дуже раді, що він пішов, але й трохи сумуємо. Деякі пташки просто не призначені для того, щоб сидіти в клітці, от і все. Їхнє пір’я занадто яскраве, пісні — занадто милозвучні й пронизливі. Тому або ти їх випускаєш, або, коли відчиниш клітку, щоб погодувати, вони знайдуть спосіб із неї випурхнути. І та частка твого єства, яка знає, що не треба було їх саджати під замок, радіє, та все одно, тепер, коли їх нема, твоє помешкання видається більш сірим і порожнім.

Ось і вся історія. Я радий, що її переповів, хай навіть у ній трохи чогось бракує і деякі спогади, що їх олівець підняв на поверхню (як та галузка, що збурює річковий намул), викликають у мене смуток і змушують почуватися ще старішим, ніж я є. Дякую, що послухали. А ще… Енді, якщо ти справді десь там, у Мексиці (а я думаю, що ти там), подивися за мене на зірки одразу після того, як сонце сяде, і торкнися піску, і поброди у воді, і відчуй себе вільним.

***

Не думав я, що до цієї оповіді ще коли-небудь доведеться повернутися. Але ось він я, сиджу за столом, а переді мною — згорнуті аркуші з замусоленими краями. А я планую дописати ще три-чотири сторінки, уже в новісінькому блокноті. У блокноті, який я купив у крамниці — просто зайшов у крамницю на Конгрес-стрит у Портленді й купив.

Я думав, що поставив крапку у своїй історії у в’язничній камері Шоушенку того похмурого січневого дня сімдесят шостого. А тепер кінець червня сімдесят сьомого, я сиджу в тісному дешевому номері готелю «Брюстер» у Портленді й дописую її.

У відчинене вікно вдирається шум транспорту — приголомшливо гучний, захопливий і загрозливий. Мені весь час доводиться озиратися через плече на вікно й переконувати себе, що на ньому нема ґрат. Я погано сплю вночі, бо ліжко в цьому номері, таке ж дешеве, як і сам номер, видається занадто великим і розкішним. Підкидаюся в ньому щоранку рівно о шостій тридцять, розгублений і наляканий. Мені сняться кошмари. І не відпускає це шалене відчуття вільного падіння. Жахливе та п’янке водночас.

Що сталося в моєму житті? А ви ще не здогадалися? Мене випустили, умовно-достроково. Через тридцять вісім років рутинних слухань і рутинних деталей (за ті тридцять вісім років на мені поставили хрест три адвокати) моє УДЗ нарешті схвалили. Напевно, комісія вирішила, що у свої п’ятдесят вісім літ я вже достатньо виснажений і не становитиму загрози для суспільства.

Документ, який ви щойно прочитали, я хотів був спалити. Бо ж тих, кого випускають за УДЗ, шмонають не менш прискіпливо, ніж «свіжачків». А мої «мемуари», окрім достатньої кількості динаміту, щоб забезпечити мені швидкий розворот на сто вісімдесят градусів і ще шість-вісім років за ґратами, містили ще дещо важливе: назву містечка, де осів Енді Дюфрейн. Мексиканська поліція охоче співпрацює з американською, і я не хотів, щоб моя свобода (чи небажання знищити історію, над якою я так довго й завзято трудився) коштувала Енді його свободи.

А тоді я згадав, як Енді в тисяча дев’ятсот сорок восьмому проніс у тюрму п’ятсот доларів. І так само виніс із тюрми свою історію про нього. Щоб убезпечитися, ретельно переписав кожну сторінку, де згадувалася назва Зихуатанехо. Якби папірці знайшли під час «зовнішнього обшуку», як це називають у Шенку, мене б розвернули на сто вісімдесят… зате лягаві шукали б Енді в Перу, у приморському містечку Лас-Інтрудрес.

Комісія з УДЗ знайшла мені роботу «асистентом на складі» у великому «Фудвей-маркеті» у торговельному центрі «Спрус-мол», що в Південному Портленді. Тобто став я ще одним пристаркуватим пакувальником. Пакувальники, знаєте, бувають двох видів: старі й молоді. Ні на тих, ні на тих ніхто ніколи не дивиться. Якщо ви колись скуповувалися у «Фудвеї» «Спрус-молу», то я міг підносити вам пакети до машини… але скуповуватися там ви мали в березні-квітні сімдесят сьомого, бо саме стільки я там пропрацював.

Попервах я думав, що не вийде в мене жити на волі. Я вже описував тюремне суспільство як зовнішній світ у мініатюрі, одначе гадки не мав, у якому темпі всі рухаються на волі, з якою швидкістю люди рухаються. Вони навіть говорять швидше. І гучніше.

І то було найважче з усього, до чого я мусив пристосуватися. Я й досі до цього не звик… навіть близько не звик. От, наприклад, жінки. Сорок років я ледве усвідомлював, що вони — це половина людської раси, аж тут зненацька виявилося, що я працюю в магазині, де їх повно-повнісінько. Старі жінки, вагітні жінки у футболках зі стрілками, що вказують вниз, і написами «ТУТ ДИТЯТКО», худорляві жінки, у яких соски стирчать під футболками (у ті часи, коли мене посадили, жінку за такий вигляд могли заарештувати, а потім перевірити, чи в неї з головою все в порядку), — жінки