Чотири сезони - Стівен Кінг
Навряд чи він (принаймні попервах) плекав реальні плани чи надії втекти. Імовірно, він припустив, що стіна — десять футів суцільного бетону, тому, навіть якщо йому вдасться пробити її всю, він вийде над прогулянковим подвір’ям на висоті тридцяти футів. Але я ж кажу, навряд чи він дуже переймався тим, куди вийде. Міркувати він міг таким чином: «Кожні сім років чи десь так я просуваюся на один фут. Щоб пробитися крізь цю стіну, мені знадобиться сімдесят років. Тобто на той час мені вже буде сто сім».
А ось і друге припущення, яке я б зробив, якби був на місці Енді: «Урешті-решт мене зловлять і запроторять у карцер, не кажучи вже про жирну чорну мітку в справі». Зрештою, були ж регулярні щотижневі перевірки й несподівані труси (найчастіше їх влаштовували вночі) через тиждень чи десь так. Напевно, він вирішив, що довго так тривати не зможе. Рано чи пізно якийсь вертухай загляне за Риту Хейворт, перевірити, чи Енді не приліпив скотчем до стіни загострену ручку виделки чи пакетик марихуани.
І у відповідь на це друге припущення, певно, сказав собі: «Ну й чорт із ним». А може, навіть перетворив це на гру. Чи далеко я зможу зайти, перш ніж вони рознюхають? У тюрмі нудно до чортиків, і те, що посеред ночі, коли плакат не висів на стіні, до нього може припертися несподівана перевірка, додавало його життю пікантності в ранні роки.
А ще я реально вважаю, що на голому фарті він би довго виїжджати ну ніяк не міг. Тільки не двадцять сім років. Проте доводиться вірити, що перші два роки (до середини травня п’ятдесятого року, коли він поміг Байрону Гедлі наставити податковій носа, коли на нього звалився несподіваний спадок) саме на цьому він і виїжджав.
А може, у ті часи на нього працювало щось більше, ніж голий фарт. У нього були гроші, і він міг щотижня комусь трохи башляти, щоб його не сильно шмонали. Більшість наглядачів погоджувалися, якщо ціна питання була нормальною. Гроші перекочовували в їхні кишені, й арештант діставав змогу залишити в себе свої дрочильні картинки чи фабричні цигарки. А ще Енді був взірцевим в’язнем — тихим, із літературною мовою, шанобливим, неагресивним. То психам і підбурювачам щопівроку перевертають камери догори дриґом: розкривають матраци, виймають із наволочок подушки й розрізають їх, ретельно промацують каналізаційні труби параш.
А потім, у п’ятдесятому, Енді став особою важливішою, ніж взірцевий арештант. У п’ятдесятому він став цінним надбанням, убивцею, який заповнював податкові декларації не гірше за фірми-посередниці. І давав безкоштовні консультації про те, як краще спланувати купівлю майна, зменшити податки, заповнював заявки на отримання кредиту (часом дуже творчо підходячи до справи). Пам’ятаю, як він сидів за столом у бібліотеці, терпляче пояснюючи параграф за параграфом кредитну угоду на купівлю автомобіля вертухаю, який хотів купити вживаний «десото»[42]. Енді розказував йому, що в цій угоді є хорошого і що поганого, пояснював, що є можливість купити машину в кредит і не сильно при цьому влетіти на бабки, не радив йому зв’язуватися з фінансовими компаніями, цими легальними кредитними акулами. Коли він закінчив, вертухай хотів був на радощах простягнути руку… та враз схаменувся й забрав її. Бо, бачте, забув на мить, що має справу не з людиною, а з тваринкою-талісманом.
Енді вивчав усі нововведення в податковому законодавстві, стежив за змінами на фондовому ринку, тому не втратив своєї корисності після того, як побув деякий час на зберіганні в холодній коморі. Він став отримувати гроші на бібліотеку, війна з сестричками добігла кінця, і ніхто надто прискіпливо не перетрушував його камеру. Він був хорошим ніґером.
А тоді одного дня, коли вже минуло дуже багато часу (мабуть, десь так у жовтні шістдесят сьомого) давнє хобі перетворилося на щось інше. Якось уночі, коли Енді по пояс заліз у діру, а дупу йому прикривала Ракел Велч, гострий кінець його молотка, мабуть, раптом провалився по самісіньке руків’я в бетон.
Він мусив витягти декілька уламків бетону, але інші могли погримотіти в ту шахту, відскакуючи від її стін, і дзенькнути об той каналізаційний стояк. Чи знав він тоді, що натрапить на шахту, чи це стало для нього повною несподіванкою? Я не знаю. Може, він і бачив уже схему тюрми, а може, і не бачив. Якщо ні, можете, чорт забирай, не сумніватися, що він найближчим часом знайшов спосіб на неї подивитися.
Зненацька до нього, напевно, дійшло, що він не просто в гру грає — ставки в цій грі дуже високі… а якщо зважати, що на кону його життя й майбутнє, то найвищі. Навіть тоді він міг нічого не знати напевно, але конкретний задум уже зрів, бо десь приблизно в той час він вперше заговорив зі мною про Зихуатанехо. Зненацька та дурна діра в стіні перестала бути іграшкою й заволоділа всіма його думками — якщо він знав про каналізаційну трубу внизу і про те, що вона вела попід зовнішнім муром, точняк заволоділа.
Роками йому не давали спокою думки про ключ під каменюкою у Бакстоні. А тепер до них долучилася ще й тривога про те, що якийсь наглядач із новачків-шустрячків загляне за його плакат і все накриється мідним тазом. Або в нього з’явиться новий співкамерник, або його після всіх цих років раптово кудись переселять. Наступні сім років усе це обтяжувало йому думки. Я можу сказати одне — напевно, він був одним із найхолоднокровніших чуваків за всю історію Землі. Я б через деякий час геть із глузду з’їхав, якби жив у такій невизначеності. Але Енді просто далі грав у цю гру.
З імовірністю викриття йому довелося жити наступні вісім років — можна сказати, високою ймовірністю, бо, хай там як він ретельно міняв розклад карт на свою користь, у в’язня тюрми штату не так багато карт у розкладі… і боги були милостиві до нього вже тривалий час, цілих вісімнадцять років.
Найстрашніша іронія долі була б, по-моєму, якби йому запропонували умовно-дострокове. Ви можете собі це уявити? За три дні до того, як такого арештанта випускають
