Чотири сезони - Стівен Кінг

Там на нього чекало ще одне розчарування — та ще й яке! — але до нього він мав би бути готовий. На стіні не висів олійний портрет Гітлера з пасмом волосся на очах і поглядом, що стежить за кожним твоїм рухом. Жодних тобі медалей у коробках, жодного церемоніального меча на стіні, ні «люгера» чи «вальтера ППК» на камінній полиці (та й самої камінної полиці не було). Авжеж, сказав собі Тод, він же не божевільний — викладати всі ці речі на видноті. Та все одно важко було викинути з голови все, що ти бачив у кіно чи на телебаченні. Вітальня була звичайнісінька, така, як у будь-якого старого чоловіка, що живе сам на невеличку пенсію. Фальшивий камін, обкладений фальшивою цеглою. Над ним — годинник «вестклокс». На тумбочці — чорно-білий телевізор «моторола». Роги антени обгорнули в алюмінієву фольгу, щоб покращити якість сигналу. Підлогу вкривав сірий лисуватий килим. На журнальній стійці біля дивана стояли примірники «Нешнл джіоґрефік», «Ридерз дайжест» та «Лос-Анджелес таймс». Замість Гітлера чи церемоніального меча на стіні висіло свідоцтво про громадянство в рамці, а ще фото жінки в дивацькому капелюшку. Пізніше Дюссандер скаже йому, що такі капелюшки у формі дзвіночка називаються клош, у двадцяті-тридцяті роки вони були популярні.

— Моя дружина, — сентиментально промовив Дюссандер. — Вона померла п’ятдесят п’ятого від хвороби легенів. Я тоді працював креслярем на заводі «Меншлер-Мотор» в Ессені. Мене її смерть дуже підкосила.

А Тод усе всміхався. Він перетнув кімнату, буцімто аби краще роздивитися жінку на фотографії. Та замість цього торкнувся пальцем абажура маленької настільної лампи.

— Не рухай! — хрипко викрикнув Дюссандер. Тод аж трохи відскочив.

— Супер, — щиросердо зізнався він. — Такий по-справжньому командний тон. Це ж в Ільзи Кох[51] були на лампах абажури, зроблені з людської шкіри? І це вона утнула ті фокуси з пробірками?

— Не розумію, про що ти говориш, — відрізав Дюссандер. На телевізорі лежала пачка «кулз» без фільтра. Він простягнув її Тоду. — Сигарету? — розплившись у вкрай огидній посмішці, запропонував він.

— Ні. Від них буде рак легенів. Мій тато раніше курив, але покинув. Пішов у групу для тих, хто кидає курити.

— Он як? — Із кишені халата Дюссандер витяг сірника й з байдужим виглядом чиркнув ним об пластиковий кожух «мотороли». І, пахкаючи димом, сказав: — Назви мені одну причину, чому я не повинен викликати поліцію і повідомляти їм про жахливі обвинувачення, які щойно почув. Одну причину. Говори швидше, хлопче. Телефон тут, у коридорі. Батько, я думаю, всипле тобі різок. Тиждень за вечерею на подушці сидітимеш.

— Мій батько — не прихильник різок. Тілесні покарання спричиняють більше проблем, ніж усувають. — Зненацька Тодові очі заблищали. — А когось із них ви шмагали? Із жінок? Ви знімали з них одяг і…

Глухо щось пробурчавши, Дюссандер рушив до телефону.

— Не раджу вам цього робити, — холодно мовив Тод.

Дюссандер розвернувся. І стриманим тоном, враження від якого лише трохи псувала відсутність штучних зубів, сказав:

— Хлопче, розказую один раз і повторювати не буду. Мене звати Артур Денкер. Іншого імені та прізвища я зроду не мав. Я навіть не мусив його американізувати. Власне, Артуром назвав мене батько, тому що він був великим прихильником творів Артура Конан Дойла. Ніколи мене не звали ні Цу-Зандером, ні Гіммлером, ні Санта-Клаусом. Під час війни я був лейтенантом запасу. До партії нацистів ніколи не вступав. У боях за Берлін я воював три роки. Визнаю: наприкінці тридцятих років, коли вперше одружився, я підтримував Гітлера. Він поклав край депресії й частково повернув нам гордість, яку ми втратили внаслідок огидного та несправедливого Версальського договору. Напевно, я підтримував його переважно тому, що в мене була робота й знову з’явився тютюн, і не треба було збирати бички по канавах, коли хотілося покурити. Наприкінці тридцятих я вважав його великою людиною. По-своєму, напевно, він таким і був. Але під кінець він збожеволів, за порадою астролога командував військами, яких на той час уже не існувало. Навіть дав Блонді, своїй вівчарці, отруту. Вчинок безумця. Та наприкінці вони всі були безумцями, співали «Пісню Горста Весселя»[52] й годували отрутою своїх дітей. Другого травня сорок п’ятого наш полк здався американцям. Пам’ятаю, як рядовий солдат, Гакермеєр було його прізвище, почастував мене шоколадкою. Я розплакався. Причини воювати далі не було. Війна скінчилася ще в лютому. Мене інтернували в Ессен, дуже добре ставилися. Ми слухали Нюрнберзький процес по радіо, і коли Ґерінг скоїв самогубство, я виміняв чотирнадцять американських сигарет на півпляшки шнапсу й нажлуктився. Випустили мене в січні сорок шостого. До шістдесят третього я ставив колеса на машини на Ессенському автомобільному заводі, а потім вийшов на пенсію й емігрував у Сполучені штати. Приїхати сюди було метою всього мого життя. У шістдесят сьомому я здобув громадянство. Я американець. Я голосую. Жодного Буенос-Айреса. Жодного продажу наркотиків. Жодного Берліна. Жодної Куби. — Він вимовив «Куу-би». А тепер, якщо ти не підеш, я зателефоную куди слід.

Він подивився на Тода, а що той не поворухнувся, то пішов по коридору й зняв телефонну слухавку. Але Тод так і стояв у вітальні біля столика з маленькою лампою.

Дюссандер почав набирати номер. Тод спостерігав за ним, і серце поволі набирало обертів, аж поки не забарабанило в груди. Після четвертої цифри Дюссандер озирнувся на нього. Його плечі опустилися. Він поклав слухавку.

— Хлопчик, — видихнув він. — Якийсь хлопчик.

Тод усміхнувся. Широко, проте доволі сором’язливо.

— Як ти дізнався?

— Один відсоток удачі й дев’яносто дев’ять — тяжкої праці. У мене є один друг, Гарольд Пеґлер його звати, тільки всі його кличуть Фоксі. Він у нашій команді на другій базі грає. Так от, у його батька в гаражі купа журналів. Великі-великі стоси. Журналів про війну. Вони старі. Я пошукав нових, але продавець на ятці через дорогу від школи каже, що їх уже не випускають. Так от, там у тих журналах є фотографії, як фріци — ну, німецькі солдати — і япошки мучать жінок. І статті про концентраційні табори. Мене від цих концентраційних таборів реально пре.

— Тебе… пре. — Дюссандер вибалушив на нього очі й потер рукою щоку. Прозвучало це так, наче він дуже тихо орудував наждачним папером.

— Пре. Ну