Чотири сезони - Стівен Кінг
Під час цієї промови Тод неспокійно совався на стільці, як це робив завжди, коли батьки обговорювали вечірній випуск новин. «Старий добрий Волтер Клондайк» — називав його тато. На політичні погляди Дюссандера йому було так само начхати, як і на акції Дюссандера. У його уявленні люди вигадали політику, щоб прикривати нею інші штуки. Як, наприклад, коли він торік хотів помацати, що там під сукнею в Шарон Екерман. Шарон сказала, що це погано, так робити не можна, хоча тон її голосу свідчив про зовсім протилежне — її ця ідейка зацікавила. Тому він навішав їй, що хоче стати лікарем, коли виросте, і тоді вона йому дозволила. Це й була політика. Він хотів почути про німецьких лікарів, які намагалися спарувати жінок із собаками, саджали близнюків у холодильник, щоб дізнатися, помруть вони одночасно чи хтось протягне довше, а ще про електрошокову терапію, й операції без анестезії, і німецьких солдатів, які ґвалтували стільки жінок, скільки хотіли. Усе інше було просто нудною дурнею, якою прикрили все гидюче після того, як хтось прийшов і поклав усьому край.
— Якби я не виконував наказів, мене б убили. — Дюссандер важко дихав, його торс розгойдувався в кріслі вперед-назад, і рипіли пружини. Навколо нього висіла хмарка перегару. — Завжди був російський фронт, nicht wahr[62]! Наші лідери були божевільні, безперечно, але хіба з божевільними сперечаються? Особливо коли найбожевільнішому з них таланило, як самому Сатані? Він дивом уник блискучої спроби прикінчити його. Тих, хто це замислив, задушили струною від піаніно. Душили повільно. А їхню передсмертну агонію зняли на плівку, щоб була наука еліті…
— Ага! Круто! — поривчасто викрикнув Тод. — А ви те кіно бачили?
— Так. Я бачив. Ми всі бачили, що стається з тими, хто не хоче чи не може бігти поперед вітру й чекати кінця бурі. Те, що ми тоді робили, було правильно. Для того часу й місця то було правильно. Я б знову зробив те саме. Але…
Його погляд упав на склянку. Порожню.
— …але я не хочу про це говорити, навіть думати не хочу. Те, що ми робили, диктувалося лише намаганням вижити. А у виживанні нема нічого привабливого. Мені снилися сни… — Із коробки на телевізорі він повільно витяг цигарку. — Так. Роками снилися. Чорнота, а в ній звуки. Двигуни тракторів. Бульдозерів. Приклади рушниць, що б’ються в замерзлу землю чи людські черепи. Свистки, сирени, постріли з пістолетів, пронизливі крики. Двері вагонів для худоби, що гуркочуть, відчиняючись, у холодні зимові пообіддя.
А потім у моїх снах усі звуки припинялися — і в темряві розплющувалися очі, блискучі, мов очі тварин у тропічному лісі. Багато років я жив на краю джунглів, і, мабуть, тому в цих снах відчував запах джунглів. Прокидався я весь мокрий від поту, серце калаталося в грудях, кулак затуляв рота, щоб заглушити крики. І я думав: «Сон — це насправді». Бразилія, Парагвай, Куба… вони — це сон. У реальності я досі в Патині. Сьогодні росіяни вже ближче, ніж учора. Дехто з них пригадує, як у сорок третьому вони змушені були їсти заморожені трупи німців, щоб вижити. А тепер вони прагнуть напитися гарячої німецької крові. Подейкували, хлопче, що деякі так і зробили, коли прийшли в Німеччину: перетяли горло кільком полоненим й пили їхню кров із черевиків. Я прокидався й думав: «Робота повинна тривати, хоча б для того, аби зникли докази того, що ми тут робили, чи щоб світ, який не хоче в це вірити, не мусив би вірити». Я думав: «Робота повинна тривати, якщо ми хочемо вижити».
Тод слухав дуже уважно і з великою цікавістю, хоч раніше й був неуважний. Усе, що той розповідав, було чудово, але він не сумнівався, що наступні дні подарують щось іще цікавіше. Дюссандера потрібно лише трохи підштовхнути. Чорт, пощастило ж йому. Багато хто в його віці вже впадає в маразм.
Дюссандер глибоко затягнувся цигаркою.
— Згодом, коли сни припинилися, бували дні, коли мені ввижалося, ніби я бачу когось із Патина. Не наглядачів чи колег-офіцерів. Завжди тільки в’язнів. Пригадую один день у ФРН, десять років тому. На автобані сталась аварія. Транспорт зупинився на всіх смугах. Я сидів у своєму «морисі»[63], слухав радіо, чекав, коли всі поїдуть. Глянув праворуч. У сусідній смузі стояв старезний «Фіат сімка», і чоловік за кермом дивився на мене. Років п’ятдесят, хворий вигляд. На щоці в нього красувався шрам, волосся було сиве, коротке, погано підстрижене. Я відвів погляд. Минали хвилини, але транспорт і не думав рухатись. Я крадькома поглядав на чоловіка в «сімці». І щоразу бачив, що він дивиться на мене. Обличчя непорушне, мов смерть, очі глибоко запалі. Раптом мене охопила впевненість у тому, що він був у Патині. Був там і впізнав мене.
Дюссандер провів рукою по очах.
— Тоді зима була. Чоловік був у пальті. Але якби я вийшов із машини, підійшов до нього, змусив зняти пальто й закасав рукав сорочки, то на руці побачив би номер — я в цьому нітрохи не сумнівався. Урешті-решт машини в заторі знову рушили. Я від’їхав од «сімки». Якби ми так простояли ще десять хвилин, я б, напевно, не витримав, вийшов із машини й витяг старого з-за керма. Я б його віддубасив, навіть якби не знайшов того номера. Віддубасив би за те, що так на мене зиркав. Невдовзі по тому я виїхав із Німеччини назавше.
— Пощастило, — зауважив Тод.
Дюссандер тільки плечима знизав.
— Усюди було однаково. У Гавані, Мехіко, Римі. Знаєш, я три роки в Римі прожив. Бачив, як на мене в кафе поверх капучино дивиться якийсь чоловік… жінка у вестибюлі, яку, здавалося, більше цікавив я, ніж журнал… офіціант у ресторані, що кидав на мене погляди, обслуговуючи інших відвідувачів. Я був свято переконаний, що ці люди вивчають мене, і тієї ночі мені снився той сон — звуки, джунглі, очі.
Та коли я переїхав в Америку, то викинув усе з голови. Я ходив у кіно. Раз на тиждень
