Чотири сезони - Стівен Кінг

вибирався кудись поїсти, в один із тих фаст-фудів, де так чисто, затишно і світло від ламп денного світла. Тут, у будинку, я складав пазли, читав романи — погані здебільшого, — дивився телевізор. Вечорами заливався алкоголем, поки не відчував, що спати хочеться. І сни мене полишили. А коли я бачу, що на мене зиркають у супермаркеті, бібліотеці чи тютюновій крамничці, то вирішую, що схожий на їхнього дідуся… чи старого вчителя… чи сусіда з містечка, яке вони покинули багато років тому. — Дивлячись на Тода, він похитав головою. — Те, що сталося в Патині, відбувалося з іншим чоловіком. Не зі мною.

— Чудово! — вигукнув Тод. — Я хочу про все це почути.

Дюссандер міцно стулив повіки, а потім повільно розплющив очі.

— Ти не розумієш. Я не хочу про це говорити.

— Але говоритимете. Бо інакше я всім розкажу, хто ви такий.

Із посірілим обличчям Дюссандер втупився в нього.

— Я так і знав, — сказав він. — Рано чи пізно почнеться вимагання.

— Сьогодні я хочу почути про газові камери, — сказав Тод. — Як ви підсмажували євреїв. — Сліпуча усмішка, широка, осяйна. — Але, перш ніж почнете, вставте зуби. Із ними ви маєте кращий вигляд, однозначно.

Дюссандер зробив усе так, як сказав йому Тод. Він розповідав про газові камери й печі, аж поки Тоду не настала пора йти додому обідати. І щоразу, коли він намагався перевести розмову на якісь загальні речі, Тод рішучо насуплювався й запитував щось, уточнюючи, щоб повернути його в колію. Дюссандер багато пив, поки говорив. І не усміхався.

Зате усміхався Тод. Його усмішок вистачало на двох.

2

Серпень 1974-го.

Вони сиділи на задньому ґанку будинку Дюссандера під безхмарним усміхненим небом. Тод вбрався в джинси, кеди та футболку Малої ліги. На Дюссандері була мішкувата сіра сорочка й безформні штани кольору хакі з підтяжками. «Бомжацькі штані», — з прихованою відразою подумав Тод. Вигляд у них був такий, наче їх витягли з коробки на задньому подвір’ї складу Армії спасіння, що в центрі міста. Терміново треба було щось робити з тим, як Дюссандер вдягався вдома. Це трохи псувало Тоду кайф.

Вони їли «біґ-маки» — Тод привіз у кошику на велосипеді, швидко крутячи педалі, щоб бургери не охололи. Тод цмулив «колу» через пластикову соломинку. Дюссандер запивав бурбоном зі склянки.

Старечий голос підіймався й опадав, шелесткий, нерішучий, іноді майже зовсім нечутний. Збляклі блакитні очі, помережані звичними червоними прожилками, постійно бігали. Сторонній спостерігач подумав би, що це дід розмовляє з онуком, й останній, імовірно, проходить якийсь ритуал посвячення, бо дід передає йому досвід поколінь.

— Ось і все, що я пам’ятаю, — невдовзі закінчив Дюссандер і відкусив великий шматок сендвіча. Таємний соус «Макдональдсу» цівкою потік по його підборіддю.

— Ви можете згадати більше, — тихо сказав Тод.

Дюссандер зробив великий ковток зі склянки.

— Роби виготовляли з паперу, — зрештою мало не прогарчав він. — Коли один ув’язнений вмирав, робу передавали далі, якщо вона ще була придатна до носіння. Іноді в одній тонкій, як папір, робі ходило до сорока в’язнів. Мене дуже хвалили за ощадливість.

— Хто хвалив? Ґлюкс?

— Гіммлер.

— Але ж у Патині була фабрика одягу. Ви минулого тижня мені розказували. Чому не можна було шити роби там? Їх би самі в’язні виготовляли.

— Завданням фабрики в Патині було шити однострої для німецьких солдатів. Що ж до нас… — На мить голос Дюссандера затремтів, та потім він примусив себе говорити далі: — Наш заклад не був виправним, — закінчив він.

Тод усміхнувся до вух.

— На сьогодні вистачить? Будь ласка. У мене вже горло болить.

— То не куріть так багато, — з усмішкою порадив Тод. — Розкажіть ще щось про форми.

— Які? В’язнів чи СС? — приречено спитав Дюссандер.

— І ті, і ті, — усміхнувся Тод.

3

Вересень 1974-го.

Тод був удома, у кухні, готував собі сендвіч з арахісовим маслом і желе. До кухні, зони на підвищенні, що виблискувала хромом і «формікою»[64], вели півдюжини східців з червоного дерева. Весь час, відколи Тод повернувся додому зі школи, у кабінеті рівно вистукувала електрична друкарська машинка матері. Мати друкувала магістерський диплом для випускника. Випускник мав коротке волосся, товсті окуляри на носі й, на Тодову скромну думку, скидався на прибульця з космосу. У дипломній роботі йшлося про наслідки діяльності плодових мушок у долині Салінас після Другої світової війни чи якесь подібне мудре лайно. Та тепер машинка змовкла, і мати вийшла з кабінету.

— Тоде, дитинко, — привіталася вона.

— Моніко, дитинко, — гукнув він у відповідь, доволі приязно.

«А моя мати нічогенька ціпа, як на свої тридцять шість», — подумав Тод. Біляве волосся з попелястими пасмами, висока, фігуриста. На ній були темно-червоні шорти й блузка з органзи теплого кольору віскі — блузку вона недбало підперезала під грудьми, виставляючи напоказ свої пласкі груди. Із волосся, недбало заколотого на потилиці бірюзовою заколкою, стирчав патичок витирачки для друкарських помилок.

— Як там школа? — спитала мати, підіймаючись східцями в кухню. Вона побіжно черкнула губами об його губи й сіла на табуретку перед стійкою для сніданків.

— У школі порядок.

— Знову будеш у списку відмінників?

— Звісно. — Насправді цієї першої чверті він трохи з’їхав у навчанні. Багато часу проводив з Дюссандером, а коли не стирчав удома в старого фріца, то думав про все те, що той йому розказав. Раз чи два йому снилося те, про що він почув. Але нічого такого, що б йому заважало.

— Здібний учень. — Мати скуйовдила його біляве волосся, що й без того стирчало на всі боки. — Ну як сендвіч?

— Смачний.

— А можеш і мені такий зробити й принести в кабінет?

— Не можу. — Тод підвівся. — Пообіцяв містеру Денкеру, що прийду почитаю йому годинку-дві.

— Досі читаєте «Робінзона Крузо»?

— Нє. — Він показав їй корінець товстої книги, яку купив у букініста за двадцять центів. — «Тома Джонса».

— О боги й маленькі рибки! Тоде, дитинко, та ви цілий навчальний рік на цю книжку вб’єте. Хіба ти не міг узяти скорочену версію, як із «Крузо»?

— Може, і міг би, але йому закортіло послухати все. Так він сказав.

— А… — Кілька секунд мати просто