Чотири сезони - Стівен Кінг

Ллойда Бокнера. Йому (Боудену, не Бокнеру) було тридцять вісім років. Стрункий, із тонким станом, він любив вдягатися в сорочки стилю Ліги плюща й однотонні костюми, зазвичай темні. На будівельні майданчики він вбирався в хакі й захисну каску, що лишилася йому на пам’ять з тих часів, коли він, як доброволець Корпусу миру, допомагав проектувати й будувати дві дамби в Африці. Працюючи у своєму кабінеті вдома, він надівав вузькі окуляри, що мали звичку сповзати йому на кінчик носа й робили схожим на університетського декана. От і тепер, постукуючи табелем сина за першу чверть по блискучій скляній поверхні стола, він був у цих окулярах.

— Одне «добре». Чотири «задовільно». Одне «незадовільно». «Незадовільно», Господи Боже! Тоде, твоя мати цього не показує, але вона дуже засмучена.

Тод опустив погляд. Він не всміхався. Коли батько починав лаятись, то були дуже невтішні новини.

— Господи, у тебе ніколи не було такого табеля. «Незадовільно» за «Вступ до алгебри»? Що це таке?

— Тату, я не знаю. — Він смиренно дивився на свої коліна.

— Ми з мамою вважаємо, що ти останнім часом трохи забагато часу проводиш із містером Денкером. І замало гризеш граніт науки. Ми думаємо, що ти повинен обмежитися вихідними, двієчнику. Принаймні доти, доки ми не побачимо прогресу в навчанні…

Тод підвів погляд, і на одну-єдину секунду Боудену здалося, що він бачить в очах сина спалах дикого мертвотно-блідого гніву. Від подиву він сам широко розплющив очі, пальці стислися на жовто-оранжевому табелі Тода… та перед ним знову був малий Тод, дивився на нього відкрито, хоч і нещасними очима. Чи був у тих очах гнів? Звісно, ні, йому привиділося. Але та мить розбалансувала його, і тепер важко було зрозуміти, як бути далі. Тод не розлютився, та й Дік Боуден не хотів його розлютити. Вони з сином дружили, завжди були друзями, і Дік хотів, щоб так залишалося й надалі. Вони не мали один від одного жодних таємниць (окрім, хіба що, шурів-мурів Діка з секретаркою, але ж це не те, що можна розказати тринадцятирічному сину, правда? … та й до того ж, це не мало абсолютно ніякого стосунку до його домашніх, його сімейного життя). Так воно мало бути, так мусило бути в ошаленілому світі, де вбивці ходили на волі, підлітки в старших класах кололи собі героїн підшкірно, а в дев’ятикласників — ровесників Тода — знаходили венеричні хвороби.

— Ні, тату, будь ласка, не роби цього. Ну, тобто, не карай містера Денкера за те, що я накоїв. Тобто без мене йому буде зовсім сумно. Я виправлюся. Ну, правда. Та алгебра… вона мені мозок винесла. Але я пішов до Бена Тремейна, і ми з ним кілька днів вчилися разом, і я почав її доганяти. Просто… не знаю, я на початку затупив.

— Я думаю, ти проводиш з ним забагато часу. — Але Боуден вже потроху відтанув. Йому важко було відмовляти Тоду, важко засмучувати його, і те, що малий сказав про покарання старого за його, Тодове, відставання… чорт забирай, у цьому був сенс. Старий так нетерпляче очікував його візитів.

— Той містер Сторрмен, учитель алгебри, дуже суворий, — сказав Тод. — У нього багато хто «незадов» відхопив. А у трьох чи чотирьох так, узагалі, ще гірше.

Боуден задумливо кивнув.

— Я по середах більше не ходитиму. Поки не виправлю своїх оцінок. — Він усе прочитав у батька в очах. А замість записуватися на якісь заходи в школі, я щодня після уроків залишатимуся і буду вчитися. Обіцяю.

— Невже тобі справді так подобається той старий?

— Він кльовий, — чесно відказав Тод.

— Ну… добре. Хай цього разу буде по-твоєму, двієчнику. Але в січні я хочу бачити набагато кращі оцінки, ти мене зрозумів? Я ж про твоє майбутнє думаю. Можеш казати, що в дев’ятому класі ще зарано про це думати, але це не так. Ні в якому разі. — Як його мати любила повторювати: «Не марнуй — і не злидарюватимеш», — так і в Діка Боудена з язика часто зривалося: «Ні в якому разі».

— Я розумію, тату, — серйозним тоном відповів Тод. Як мужчина — мужчині.

— То киш звідси й влаштуй книжкам розминку. — Вказівним пальцем він посунув окуляри з кінчика носа на перенісся й поплескав Тода по плечі.

На обличчі в Тода розквітла усмішка — широка, сліпуча.

— Так, тату!

І з гордою усмішкою Боуден провів Тода поглядом. Один такий на мільйон. І те, що він бачив у Тода на обличчі… то був не гнів. Точно не гнів. Може, образа…. але не та високовольтна емоція, яку він неначе угледів спочатку. Якби Тод аж так осатанів, він би точно знав. Він читав свого сина, як книгу. Так було завжди.

Посвистуючи на радощах, що виконав свій батьківський обов’язок, Дік Боуден розгорнув креслення й схилився над ним.

6

Грудень 1974-го.

Обличчя, що виринуло у відповідь на наполегливе Тодове тиснення дзвінка, було виснажене й жовтаве. Волосся, ще в липні пишне, почало лисіти на кістлявому лобі, видавалося неживим і ламким. Тіло Дюссандера, що й раніше було худим, тепер наче всохло… «Хоча, — подумав Тод, — до в’язнів концтаборів, які колись потрапляли йому до рук, йому ще ой як далеко».

Коли Дюссандер підійшов до дверей, Тод ховав руку за спиною. Та тепер витяг її звідти й вручив Дюссандеру обгорнутий пакунок.

— Щасливого Різдва! — загорлав він.

Спершу сахнувшись від коробки, Дюссандер узяв її — без найменшої втіхи чи подиву. Тримав із пересторогою, наче там, усередині, могла міститися вибухівка. За ґанком падав дощ. Він то починався, то переставав, і так тривало вже майже тиждень, тож Тод приніс пакунок під плащем. Загорнутий у веселеньку фольгу й прикрашений стрічкою.

— Що це? — без особливої цікавості спитав Дюссандер, коли вони зайшли на кухню.

— Розгорніть, побачите.

З кишені піджака Тод витяг бляшанку «коли» й поставив на червоно-білу церату, яка вкривала стіл у кухні.

— Краще опустіть ролети, — конфіденційним тоном порадив він.

І миттю на обличчя Дюссандера просочилася недовіра.

— Так? Чому?

— Ну… ніколи не знаєш, хто може підглядати, — усміхнувся Тод. — Хіба не це допомагало вам переховуватися всі ці роки? Завчасно помічати людей, які можуть помітити вас.

Дюссандер опустив кухонні ролети. Потім хлюпнув собі в склянку бурбону. І розв’язав стрічку на пакунку. Тод зав’язав її