Чотири сезони - Стівен Кінг
Однорідний, як однострої. Так.
— Та нічого, — прошепотів він сам до себе. — Це їх затримає. Затримає, сто пудів.
Якось глупої ночі, ближче до кінця місяця, після другої години, Курт Дюссандер прокинувся, несамовито борсаючись у ковдрі й простирадлі, та враз його огорнула темрява, липка й лячна. Паралізований жахом, він хапав ротом повітря та все одно задихався. Неначе важка брила лежала в нього на грудях. Подумалося, що це серцевий напад. Він розмахував руками в пітьмі, щоб намацати лампу, і мало не скинув її з тумбочки, коли вмикав.
«Я у себе в кімнаті, — подумав він, — у своїй спальні, тут, у Санта-Донате, тут, у Каліфорнії, тут, в Америці. Бачиш, ті самі коричневі штори, затулені на тому самому вікні, ті самі полиці, заставлені дешевими книжками в паперових обкладинках з книгарні на Сорен-стрит, той самий сірий килим, блакитні шпалери. Ніякого серцевого нападу. Ніяких джунглів. Жодних очей».
Однак той жах досі липнув до нього, як смердюча невичинена шкура, і серце не зупиняло свій забіг. Сон повернувся. Він знав, що рано чи пізно так і буде, якщо хлопець не відступиться. Проклятущий хлопець. Дюссандер вважав, що той лист, про який хлопець говорив, — просто блеф, та ще й поганенький. Він, певно, у якомусь детективному телесеріалі про таке почув. Якому другу цей хлопець міг довіряти аж настільки, щоб дати такий важливий лист і не боятися, що його прочитають? Жодному другу, от якому. Принаймні він так думав. Та якби ж знаття на всі сто…
З артритним болючим клацанням суглобів його руки стислися, а потім повільно розтиснулися.
Він узяв зі столика пачку сигарет і запалив одну, байдуже чиркнувши сірником об стовпчик ліжка. Стрілки годинника показували другу сорок одну. Цієї ночі він уже не засне. Він вдихнув дим і зайшовся у спазмах затяжного тріскучого кашлю. Уже не засне, якщо не спуститься вниз і не перехилить чарку. Чи дві. Чи три. А за останні шість тижнів чи десь так він випив предостатньо. Він уже не той молодик, який чарку за чаркою міг заливати в себе випивку, так, як тоді, коли служив офіцером і був у відпустці в Берліні тридцять дев’ятого, коли в повітрі пахло перемогою і звідусіль вони чули голос фюрера, бачили його полум’яні очі, владний погляд…
Хлопець… проклятущий хлопець!
— Будь чесним, — промовив він, і від звуку власного голосу, що пролунав у тихій кімнаті, аж трохи здригнувся. Звички розмовляти із собою Дюссандер не мав, але разом із тим — робив це вже не вперше. Упродовж останніх тижнів у Патині, коли навколо них розвалювався на шматки світ, а на сході спершу щодня, а потім уже й щогодини дедалі гучніше долинав загрозливий російський грім, він то переставав говорити із собою, то починав знову. О тій порі розмовляти із самим собою здавалося цілком природним. У нього був стрес, а люди під дією стресу часто роблять щось дивне — хапають рукою свої яйця крізь кишеню штанів, клацають зубами… Зубами в них чудово клацав Вольф. І вишкіряв їх при цьому. Гуфман клацав пальцями й барабанив ними по стегнах, цілковито несвідомо вибиваючи швидкі складні ритми. Він, Курт Дюссандер, часом розмовляв сам із собою. Але тепер…
— У тебе знову стрес, — уголос промовив він. Розуміючи, що цього разу говорить німецькою. Ось уже багато років він не розмовляв німецькою, але тієї миті рідна мова здавалася такою теплою і втішною. Вона заколисувала, полегшувала тягар. Приємна й темна мова.
— Так. У тебе стрес. Через цього хлопця. Але будь чесним сам із собою. Для брехні зараз надто рання година. Ти не надто жалкуєш про те, що розказував. Попервах ти дико боявся, що хлопець не зможе чи не схоче тримати язика за зубами. Він міг розпатякати другові, а той би передав далі, іншому другові, а той інший — ще двом. Але якщо вже він досі зберігав таємницю, то й далі берегтиме. Якщо мене заберуть, він втратить свою… говорючу книжку. Чи таким він мене вважає? Думаю, так.
Він замовк, але думки мчали далі. Йому дуже самотньо жилося — і ніхто про це не знав, жодна жива душа. Бували такі дні, коли він майже всерйоз замислювався про самогубство. Відлюдник із нього виявився кепським. Він не чув жодного людського голосу, крім того, який линув із радіоприймача. Люди, які його навідували, завжди стояли на іншому боці брудного квадрата скла. Він був старим чоловіком і боявся смерті, та більше, ніж смерті, боявся бути старим чоловіком, котрий у цілому світі сам-один.
Іноді сечовий міхур міг зіграти з ним злий жарт. Уже на півдорозі до туалету на штанях розпливалася темна пляма. У вогку погоду суглоби спочатку пульсували від болю, а потім починали волати про нього. І бували дні, коли від сходу до заходу сонця він міг вижерти цілу банку болетамівного «Артрит формула»… та все одно аспірин лише притлумлював біль, і найпростіші дії (узяти книжку з полиці чи перемкнути телеканал) перетворювалися на болісне випробування. Сильно впав зір. Іноді він перевертав речі, обдирав собі щиколотки, бився головою. Жив у постійному страху, що зламає собі щось і не зможе доповзти до телефону, а також у страху, що доповзе, і якийсь лікар викриє його справдешнє минуле, побачивши, що в містера Денкера абсолютно порожня медична карта.
Присутність хлопця трохи тамувала ці страждання. Коли хлопець був поряд, Дюссандер пригадував давні часи. Пам’ять про ті дні була навдивовижу, перверзійно чіткою. Списки імен і подій лилися з нього нескінченним потоком, він навіть пам’ятав, якою була погода того чи того дня. Він пам’ятав рядового Генрайда, кулеметника
