Чотири сезони - Стівен Кінг

Жуючи грінку, Тод промурмотів щось нерозбірливе. Моніка глянула на сина, і їй раптом подумалося, що він погано спить. Шкіра поблідла. І в навчанні непоясненним чином з’їхав. Ніколи раніше Тод не приносив додому трійок.

— Тоде, ти нормально почуваєшся останнім часом?

Секунду-дві він дивився на неї так, наче не розумів, про що йдеться. А тоді на його губах розквітла промениста усмішка, зачаровуючи її… і в матері відлягло від серця. На підборіддя йому крапнуло полуничне варення.

— Так, — запевнив він. — Усе кльово.

— Тоде, дитинко, — розчулилася вона.

— Моніко, дитинко, — у тон їй відповів Тод, і обоє розсміялися.

9

Березень 1975-го.

— Киць-киць, — покликав Дюссандер. — Киць-киць-киць. Ксь-ксь? Ксь-ксь?

Він сидів на задньому ґанку, біля правої ноги стояла рожева пластмасова мисочка. По вінця повна молока. Було пів на другу дня, у гарячому повітрі дрижала імла. Пожежі в чагарниках далеко на заході забарвлювали повітря запахом осені, таким пронизливим усупереч календарю. Якщо хлопець збирався прийти, то щонайбільше через годину він з’явиться. Але тепер хлопець приходив не щодня. Замість семи днів на тиждень він міг прийти чотири рази. Чи п’ять. У Дюссандера потроху міцніло інтуїтивне відчуття, що в хлопчика з’явилися свої проблеми.

— Киць-киць, — поманив Дюссандер. На дальньому краю подвір’я, у зачучверених бур’янах біля огорожі, сидів бродячий кіт. Подертий і достоту такий зачуханий, як і ті бур’яни. Щоразу, коли Дюссандер заговорював, кіт нашорошував вуха, не зводячи очей з рожевої мисочки, повної молока.

«Може, — подумав Дюссандер, — у малого негаразди в школі. Чи кошмари сняться. Чи, може, те й те разом».

Остання думка змусила його посміхнутися.

— Кицю-кицю, — ніжно покликав він. Вуха в кота знову наструнчилися. Він не ворухнувся, але й далі уважно вивчав поглядом молоко.

Та Дюссандера й самого спіткали проблеми. Ось уже три тижні, наче в якійсь химерній піжамі, він лягав спати в уніформі СС. Й уніформа відганяла безсоння та кошмари. Сон у нього (попервах) був міцний, як у дроворуба. Та потім сни повернулися, не мало-помалу, а лавиною, і були ще гіршими, ніж раніше. Сни про втечу, сни про очі. Про те, як він мчить крізь мокрі невидимі джунглі, а важке листя й вологе гілля пальм б’є його в обличчя, лишаючи на шкірі цівки, що на смак нагадували сік… чи кров. Він біжить і біжить, блискучі очі весь час навколо, бездушно зиркають на нього, поки він не виривається на галявину. У темряві він радше відчував, ніж бачив крутий підйом, що починався на дальньому боці тої галявини. На вершині цього підйому стояв Патин, із його низькими бетонними будівлями, подвір’ями, оточеними колючим дротом, дротом під напругою, сторожовими баштами, що стриміли догори, як марсіанські триноги прямісінько з «Війни світів». А посередині вивалювали в небо дим велетенські димарі, а під цими цегляними колонами розташовувалися готові до праці печі, із завантаженими топками, що жевріли в нічній пітьмі, як очі лютих демонів. Жителям того району казали, що в’язні Патина виготовляють одяг і свічки, та, звісно, місцеві вірили в це не більше, ніж жителі околиць Аушвіца у казочку про те, що в таборі виготовляють ковбасу й сосиски. Та це не мало значення.

Озираючись у тому сні через плече, він бачив, як нарешті вони виходять зі сховку, неупокоєні мерці, ті Juden[71], і тягнуть до нього ноги, а на синюшній шкірі простягнутих рук палають сині номери. Пальці скрючені, обличчя втратили безвиразність, і тепер їх оживлює ненависть, вони жваво жадають помсти, живуть передчуттям убивства. Біля матерів біжать малі діти, дідусів несуть на руках їхні дорослі діти. І на всіх обличчях одне — безнадія.

Безнадія? Так. Бо уві сні він знав (як і вони): щойно він видереться на пагорб, то врятується. Тут, унизу, у цих вогких заболочених низовинах, у цих джунглях, де з ушкоджених нічних квітів стікала замість соку кров, він був загнаним звіром… здобиччю. Але там, нагорі, він буде головним. Якщо це джунглі, то табір на вершині пагорба — зоопарк, де всі дикі звірі сиділи по клітках, а він головний доглядач, чия робота — вирішувати, кого нагодувати, кого лишити живим, кого передати вівісекціоністам, а кого віддати до гицлівки.

Він видряпувався схилом, але біг уповільнювала реальність кошмару. Відчував, як руки першого скелета змикаються на горлі, чув холодний смердючий віддих, запах їхнього розкладу, чув пташині верески тріумфу, поки вони тягли його вниз, коли порятунок був уже не просто в полі зору, а на відстані простягнутої руки…

— Киць-киць, — підкликав Дюссандер. — Молочко. Смачненьке молочко.

Зрештою кіт надумав підійти. Він перетнув половину заднього подвір’я та знову сів, але тримався напоготові, сіпаючи хвостом від тривоги. Кіт йому не довіряв. Ні. Але Дюссандер знав, що кіт чує пахощі молока, і тому був певен. Рано чи пізно підійде.

У Патині ніколи не було проблеми з контрабандою. Деякі в’язні потрапляли до них із цінними речами, запханими глибоко в дупу в замшевих капшучках (і надто часто потім виявлялося, що цінні для них речі — геть не цінні: фотографії, пасма волосся, біжутерія), які вони заганяли собі туди палицями, аж поки капшучки не опинялися поза межею досяжності довгих пальців наглядача-в’язня, якого прозивали Пальцем-Смердючкою. В одної жінки, згадав він, був маленький діамант, із дефектом, як потім виявилося, ніскілечки не цінний. Але він належав її сім’ї протягом шести поколінь, переходив від матері до найстаршої доньки (принаймні так вона сказала, але ж то була єврейка, а вони всі брехали). Перед тим як зайти в Патин, вона його проковтнула. А коли вийшов із екскрементами, заковтнула знову. І так його ковтала, аж поки той діамант не порізав їй нутрощі й вона не стекла кров’ю.

Бували й інші виверти, хоча здебільшого йшлося про щось дрібне: трохи тютюну там чи одну-дві стрічечки в коси. Це не мало значення. У кімнаті, де Дюссандер проводив допити, стояла електроплитка та скромний на вигляд кухонний стіл, вкритий червоно-білою картатою цератою, дуже схожою на ту, яка тепер лежала на столі в його американській кухні. На тій плитці завжди соковито шкварчав горщик з ягнячим рагу. Коли виникали підозри на контрабанду (а хіба бувало інакше?), то члена підозрюваного угруповання приводили в ту кімнату. Дюссандер ставив його чи її біля плитки, над якою підіймалися густі пахощі смакоти. Він м’яко запитував: «Хто?» Хто ховає золото? Хто приховує коштовності? У кого є