Чотири сезони - Стівен Кінг

— Ага, отака херня! — пронизливо відрізав Тод. — Краще вам повірити! Бо це все через вас! Тільки через вас! — На щоках у нього розквітли лихоманкові червоні плями. — Але ви допоможете мені з цього вибратись, бо в мене є на вас компромат! Я вас міцно тримаю за…

— Я допоможу тобі всім, чим зможу, — тихо промовив Дюссандер. І помітив, що згорнув руки на грудях, навіть не задумуючись — достоту так, як робив це колись. Нахилився вперед у кріслі, поки підборіддя не опинилося на рівні згорнутих рук — достоту так, як робив це колись. Обличчя його виражало спокій, і приязність, і зацікавленість. Ні тіні неспокою, що наростав усередині. Сидячи отак, він майже уявляв баняк із ягнячим рагу, що парував на плиті в нього за спиною. — Розкажи, у чому проблема.

— Ось у чому клята проблема, — злостиво просичав Тод і жбурнув у Дюссандера текою. Ударившись об його груди, вона впала йому на коліна, і Дюссандер на мить аж здивувався тому, що всередині його затоплює хвиля гніву. Потреба підвестися і вперіщити хлопцю по пиці тильним боком долоні. Натомість він зберігав на обличчі м’який вираз. Бо побачив, що то шкільний табель, хоча школа докладала всіх кумедних зусиль, аби цей факт приховати. Замість називатися «табель» чи «оцінки учня», ця картка звалася «Звіт про поступ учня протягом чверті». Дюссандер невдоволено буркнув щось і розгорнув теку.

Зсередини випала заповнена друкованими літерами половина аркуша паперу. Дюссандер відклав її вбік, щоб ознайомитися згодом, усю свою увагу звернувши спочатку на хлопцеві оцінки.

— Хлопчику мій, а ти скотився на самісіньке дно, — не без утіхи промовив старий. Як виявилося, склав Тод лише англійську та американську історію. З решти предметів у нього було тверде «F».

— А це не я винен, — бризнув отрутою Тод. — Це все ви. Усі ті історії. Мені кошмари про них сняться, ви в курсі? Я сідаю, розгортаю підручники й думаю про все, що ви мені наверзли того дня, і тут раптом мама каже, що час лягати спати. Тобто це не я винен! Не я! Чуєте мене? Не я!

— Я дуже добре тебе чую, — сказав Дюссандер. І прочитав надруковану записку, що випала з Тодового табеля.

Містере і місіс Боуден,

Доводимо до Вашого відома, що необхідна Ваша присутність для обговорення оцінок Тода в другій і третій чвертях. З огляду на те, що раніше Тод навчався в нашій школі дуже добре, його поточні оцінки свідчать про певні негаразди, які, можливо, згубно впливають на його учнівську успішність. Такі негаразди іноді можна усунути шляхом чесної й відкритої дискусії.

Мушу зазначити, що Тод пройшов півріччя, однак у тому разі, якщо його робота не покращиться радикальним чином у четвертій чверті, його фінальні оцінки можуть бути незаліковими. Незадовільні оцінки означатимуть, що йому доведеться навчатися в школі влітку, щоб надолужити пройдене й не залишитися на другий рік.

Також мушу нагадати, що Тод належить до передуніверситетської команди, та його робота протягом цього року не дотягує до рівня, прийнятного для університету. Цей рівень нижчий і за допуск до складання вступних тестів до вищих навчальних закладів.

Будь ласка, прийміть моє запевнення в тому, що я готовий спільно з Вами знайти зручний час для зустрічі. І в такому випадку, як цей, що раніше, то краще.

З повагою,

Едвард Френч

— Хто такий цей Едвард Френч? — спитав Дюссандер, вкладаючи записку назад у теку (у душі він досі дивувався з любові американців до жаргону: яке розлоге сповіщення батькам про те, що їхнього синочка виганяють зі школи за погані оцінки!), і знову згорнув руки на грудях. Передчуття катастрофи ні на мить не слабшало, було дужчим, ніж будь-коли раніше, але він не хотів його приймати. Ще рік тому він би змирився з цим, рік тому він був готовий до катастрофи. А тепер от не хотів, але, схоже, проклятущий хлопчисько все одно приніс йому лихо. — Твій директор?

— Ґумка Ед? Чорт, ні. Він шкільний консультант із навчання.

— Консультант із навчання? І що воно таке?

— А самі здогадайтеся! — Тод уже мало не в істериці бився. — Прочитайте проклятущу записку! — І він швидко закрокував по кухні, скоса вергаючи в Дюссандера гострі погляди. — Я не дозволю, щоб сталася така лажа. Просто не дозволю. Не буду я ні на яке літо лишатися. Предки на Гаваї збираються, я полечу з ними. — Він показав на табель, що лежав на столі. — Знаєте, що зробить тато, коли це побачить?

Дюссандер похитав головою.

— Він із мене все витрусить. Усе. І дізнається, що це через вас. Інших причин бути не може, бо все інше в мене лишилося без змін. Він мене за ноги підвісить і все к бісу витрусить. А тоді… тоді мене… посадять під замок.

Він обурено зиркнув на Дюссандера.

— За мною ходитимуть назирці. Чорт, може, навіть, до лікаря відправлять. Я не знаю. Та й звідки мені знати? Але я під замок не хочу. І ні в яку довбану школу влітку теж!

— Чи в колонію, — сказав Дюссандер. Дуже тихо сказав.

Тод перестав кружляти по кухні.