Чотири сезони - Стівен Кінг

— Що? Що ви сказали?

— Мій милий хлопчику, — промовив Дюссандер і прибрав такого вигляду, наче його терпіння безмежне. — Останні п’ять хвилин я слухав, як ти нявчиш і скиглиш, і все твоє нявчання та скигління зводиться ось до чого. У тебе неприємності. Тебе можуть викрити. Ти можеш опинитися в несприятливому становищі. — Побачивши, що йому вдалося — нарешті — повністю заволодіти хлопцевою увагою, Дюссандер задумливо відсьорбнув зі склянки. — Хлопчику мій, — провадив він, — ти став у дуже небезпечну позу. Для себе самого. І для мене теж. Для мене потенційна небезпека набагато більша. Ти боїшся за своє життя. Тьху! Ось що значить твій табель.

Жовтавим пальцем він скинув аркуш зі стола на підлогу.

— А я за своє життя боюся!

Тод не відповів. Просто дивився на Дюссандера виряченими очима, у яких проглядало легке безумство.

— Ізраїльтяни не зглянуться на те, що мені сімдесят шість. Там у них, знаєш, смертна кара й досі у фаворі, а надто коли на лаві підсудних — нацист, воєнний злочинець, пов’язаний із таборами.

— Ви громадянин США, — сказав Тод. — Америка вас не видасть. Я про таке читав. Я…

— Ти читаєш, але не слухаєш! Я не громадянин США! Мені документи коза ностра виправила! Мене депортують, і там, де сяде мій літак, на мене вже чекатимуть агенти Моссаду.

— Та хай би вас і повісили, — пробурчав під носа Тод, опустивши погляд на свої стиснуті кулаки. — Усе життя мріяв із вами в халепу вплутатись.

— Не сумніваюся. — Дюссандер скупо осміхнувся. — Але ти вже вплутався. Треба жити теперішнім, хлопче, а не минулим «ой-не-треба-було-мені». Ти мусиш усвідомити, що тепер наші з тобою долі неподільні. Якщо ти на мене «спустиш собак», як у вас тут кажуть, думаєш, я хоч на мить завагаюся, перш ніж спустити собак на тебе? У Патині згинуло сімсот тисяч людей. Для всього світу я злочинець, монстр, навіть м’ясником ваші скандальні листки б мене назвали. А ти, виходить, мій поплічник. Ти знав про нелегала, приховував це, не доповів про нього — це вже злочин. І якщо мене візьмуть, я всьому світу про тебе розкажу. Коли репортери тицятимуть мікрофонами мені в лице, я знову і знову повторюватиму одне — твоє ім’я. «Тод Боуден, так, його так звуть… давно? Майже рік. Він хотів знати все. Усі гидючі подробиці. Саме так він це називав, так: «Усі гидючі подробиці».

Тод аж дихати перестав. Його шкіра стала наче прозорою. Дюссандер обдарував його усмішкою. І відсьорбнув бурбону.

— Думаю, тебе посадять. Для підлітків це називають колонією чи виправним закладом… може, звісно, є і якась вигадлива назва, як-от «Звіт про поступ учня протягом чверті»… — Верхня губа в посмішці полізла вгору. — Хоч би як це називалося, на вікнах там будуть ґрати.

Тод облизнув губи.

— А я б сказав, що ви брешете. Скажу: щойно дізнався. Повірять мені, а не вам. Раджу вам про це пам’ятати.

Ледь помітна посмішка не сходила з губ Дюссандера.

— Ти ж казав, що батько все з тебе витрусить.

Тод заговорив — повільно, як людина, у якої усвідомлення та проговорювання відбуваються одночасно.

— Може, і ні. Може, цього разу — ні. Це ж вам не вікно каменюкою розбити.

Дюссандер подумки скривився. Він підозрював, що хлопець правильно розсудив — на кону так багато, що він може справді переконати батька. Зрештою, зіткнувшись лицем до лиця з такою неприємною правдою, якому батьку не захочеться, щоб його переконали?

— Можливо. А може, і ні. Але як ти поясниш усі ті книжки, котрі ти мусив читати, бо бідолашний містер Денкер мало не сліпий? Мої очі вже не ті, що були, але в окулярах я ще можу читати дрібний шрифт. І можу це довести.

— А я скажу, що ви мене надурили!

— Серйозно? І яку причину для цього ти назвеш?

— Заради… заради дружби. Бо вам самотньо було.

«Це, — подумав Дюссандер, — досить близько до правди, у це можуть повірити. Колись, ще ця каша тільки заварювалася, малий ще міг би таке провернути. Але тепер він був не в стані, він весь розпадався на шматки, розлазився по нитках, як те пальто, заношене до дірок і більше ні до чого не придатне. Якби якесь дитя стрельнуло зі своєї іграшкової пукавки через дорогу, цей хлопець підскочив би на місці й зарепетував, мов дівчисько».

— А твій табель підтвердить мою версію, — сказав Дюссандер. — Це ж не від «Робінзона Крузо» в тебе оцінки так погіршилися, хлопчику мій, чи не так?

— Ой, заткніться, будь ласка. Просто мовчіть, і все.

— Ні, — відрізав Дюссандер. — Мовчати я не збираюся. — Він підкурив сигарету, шкрябнувши сірником об дверцята духовки. — Поки до тебе не дійде елементарна правда. Ми в одній зв’язці, потонемо чи випливемо. — Він дивився на Тода крізь хмарину диму, без усмішки, і своїм зморшкуватим лицем нагадував рептилію. — Я, хлопче, потягну тебе за собою. Я тобі обіцяю. Якщо випливе хоч щось, то випливе все. Отаку я даю тобі обіцянку.

Тод сердито на нього глипнув і не відповів.

— Так, — пожвавився Дюссандер, як людина, що позбулася неприємного обов’язку й тепер зі спокійною душею може перейти до легших справ, — питання в тому, що нам з усім цим робити? Є ідеї?

— Оце виправляє оцінки. — Тод витяг із кишені куртки нову пляшечку засобу для виведення чорнила. — Але з тим сраним листом я не знаю, що робити.

Дюссандер схвально подивився на флакончик. Свого часу він і сам підробив кілька звітів. Тоді, коли квоти злетіли до космічного рівня… і ще вище, набагато вище. І, подібно до того становища, у якому вони опинилися тепер, була заковика з рахунками-фактурами… з тими, якими обліковували воєнну здобич. Щотижня він мусив перевіряти коробки з цінними речами (їх потім відправляли в Берлін у спеціальних залізничних вагонах, таких собі гігантських сейфах на колесах). До кожної коробки кріпили великий жовтий конверт, а всередині лежав перевірений рахунок-фактура на вміст тої коробки. Так багато каблучок, намиста, кольє, так багато грамів золота. У самого Дюссандера, проте, була власна коробка з коштовностями —