Чотири сезони - Стівен Кінг
— Добре, — сказав він Тоду. — Що ж до іншої халепи…
Дюссандер уже погойдувався в кріслі, цмулячи зі склянки. Тод підтягнув стілець ближче до стола й заходився працювати над своїм табелем, котрий без слів підібрав із підлоги. Зовнішній спокій Дюссандера справив на нього належний вплив, тож тепер він працював мовчки, старанно схиливши голову над карткою, схожий на пересічного американського хлопчика, що, їй-богу, заповзявся виконати своє завдання якнайкраще, хоч би яким воно було: саджати кукурудзу, провести гру без жодного хіта в щорічному чемпіонаті малої ліги чи підробити оцінки у своєму табелі.
Дюссандер подивився на його потилицю, трохи засмаглу й таку беззахисну під лінією волосся та круглим комірцем футболки. Його погляд помандрував до горішньої шухляди столу, де він тримав різницькі ножі. Один швидкий удар (він знав, куди його скерувати), і спинний мозок хлопця відділиться від голови. Його губи стуляться навіки. Дюссандер посміхнувся, і та посмішка була сповнена жалю. Якщо хлопець зникне, його шукатимуть. Постануть запитання. Багато запитань. І з деякими прийдуть до нього. Попри те, що прямо на нього нічого не вказувало, він не міг собі дозволити, щоб його допитували й копирсалися в минулому. Страх як прикро.
— Цей Френч, — сказав він, постукуючи пальцем по листу. — Він із твоїми батьками десь у товаристві перетинається?
— Він? — презирливо виплюнув це слово Тод. — Мої тато й мама не ходять у ті діри, куди він може пролізти.
— А у своєму професійному амплуа він з ними зустрічався? На батьківських зборах чи, може, до себе викликав?
— Ні. Я завжди був одним із найкращих учнів у класі. Дотепер.
— Отже, що він про них знає? — спитав Дюссандер, сонно заглядаючи у свою склянку, уже спорожнілу. — О, про тебе він точно все знає. Без сумніву, він зібрав на тебе весь компромат, до якого тільки зміг дотягтися. Аж до бійок на подвір’ї дитячого садка. Але що він знає про них?
Тод відклав убік ручку й відсунув пляшечку знищувача чорнил.
— Ну, він знає, як їх звати. Звісно. І по скільки їм років. Знає, що ми всі методисти. Ми до церкви не часто ходимо, але він знає, бо це в документах написано. Повинен знати, чим мій тато заробляє на життя. Це теж у моїй справі є. В усіх тих папірцях, які вони мусять щороку заповнювати. Ото й усе, думаю, більше нічого не знає.
— А якби у твоїх батьків були якісь проблеми вдома, він би про це знав?
— І що це означає?
Дюссандер вихлюпнув рештки бурбону в склянку.
— Гризня. Сварки. Батько спить на канапі. Мати напивається. — Його очі заблищали. — На носі розлучення.
— Нічого такого в нас дома нема! — обурено вигукнув Тод. — Зовсім ні!
— Та я ж не казав, що є. Ти, хлопче, просто подумай. Уяви, що в тебе вдома все «летить під три чорти», як ото в тій приказці мовиться.
Насупившись, Тод лише зиркав на нього.
— Ти б за них переживав, — сказав Дюссандер. — Хвилювався, дуже. Втратив би апетит. Погано спав. А найсумніше те, що постраждала б твоя успішність у школі. Правда? Коли в дітей удома проблеми, з ними всяке таке сумне коїться.
В очах у хлопця майнув проблиск розуміння — розуміння й заразом якоїсь тупої вдячності. Це потішило Дюссандера.
— Так, коли твоя сім’я балансує на краю провалля й небуття, ти почуваєшся дуже нещасним, — пишномовно прорік він, підливаючи собі бурбону. Відчувалося, що він уже добряче залив собі баньки. — Серіали, які по телебаченню вдень показують… там усе це дуже чітко видно. Єхидство. Лихослів’я і брехня. А найгірше — біль. Біль, хлопчику мій. Ти ні найменшої гадки не маєш, що доводиться переживати твоїм батькам. Вони поглинені власними негараздами, що на сина в них просто не лишається часу. Його проблеми видаються мізерними порівняно з їхніми власними, nein? Коли-небудь у майбутньому, коли шрами загояться, цікавість до сина прокинеться в них із новою силою. Але поки цей день не настав, єдина поступка, на яку вони можуть піти, — відправити до містера Френча доброго хлопчикового дідуся.
В очах у Тода поступово розгорявся вогонь, і раптом вони засяяли так сліпуче, що мало не обпалили старого.
— А що, може пройти, — пробурмотів він собі під ніс. — Може, ага, цілком може, може… — І враз увірвався. Очі знову потемніли. — Ні, не пройде. Ви на мене геть не схожі, Ґумка Ед ну ні на грам у це не повірить.
— Himmel! Gott im Himmel![73] — вигукнув Дюссандер і скочив на ноги, перетнув кухню (трохи похитуючись), відчинив буфет і витяг звідти пляшку «Прадавньої доби». Відкрутив ковпачок і щедро собі налив. — Як на розумного хлопця, ти такий Dummkopf[74]. Коли це дідусі були схожі на своїх онуків? Га? Я голомозий. — Прозвучало це як «холомосий». — А ти голомозий?
Знову наблизившись до столу, він навдивовижу спритним рухом ухопив Тода за густу біляву чуприну та смикнув.
— Та не треба! — крикнув Тод, проте з легкою усмішкою.
— Крім того, — Дюссандер зручно вмостився в гойдалці, — у тебе біляве волосся й блакитні очі. У мене теж блакитні очі, а волосся, перед тим як посивіло й обсипалось, було білявим. Можеш розказати мені всю історію своєї сім’ї. Про своїх тіток і дядьків. Про людей, з якими працює твій батько. Про милі матусині захоплення. Я запам’ятаю. Вивчу та запам’ятаю. Через два дні все це забудеться — пам’ять у мене нині, мов той полотняний мішок, у який воду ллють. Але я пам’ятатиму достатньо довго. — І він зловісно посміхнувся. — Свого часу я успішно тікав від Візенталя й натягнув пов’язку на очі самому Гіммлеру. Якщо я не зумію обвести круг пальця якогось учителя американської державної школи,
