Infernale. Пекельний сеанс - Джонатан Скарітон

Основна частина фільму нагадувала ранню кіноверсію «Франкенштейна», зроблену принаймні на двадцять років раніше за офіційну версію Едісона. У сюжеті явно йшлося про мешканця Единбурга, який нещодавно втратив дружину і найняв алхіміка дістати труну, аби спробувати повернути її з мертвих. Але фактично то був фільм про Секюлера, мага кіно, який виконує неможливий трюк зі зникненням на камеру.

Вітмен і Чарлі передивилися його знову, а потім втретє і вчетверте.

— Ну? Що думаєш? Феєрія покадрової зйомки? — мовив Вітмен.

Фільм повністю ґрунтувався на покадровій зйомці, що в ті часи було складно виконувати на великих швидкостях. Однак Секюлер, вочевидь, досягнув тієї гладкості монтажу, що дозволяла використовувати його, навіть коли персонажі бігали й стрибали — так, що це не виглядало абсурдним. Ефекти багатьох зникнень, виконані у чисто ілюзіоністському стилі, все одно вражали, а особливо цього ранку в четвер, у квартирі, що пахла забуттям, у 2002 році — понад сторіччя від створення цієї кінострічки. І як експеримент, і як чарівна розвага, «Séance Infernale» безумовно був успішним фільмом і виразно демонстрував, яким арсеналом засобів володів маг кіно.

— Щось у цьому є.

Чарлі не міг пояснити, що саме, але якась складова цього фільму спантеличила його. Він відніс це на рахунок епохи — будь-яка інновація на такій ранній стадії кіновиробництва, задовго до появи належної знімальної техніки й типового лінійного сюжету, могла здатися неординарною. Проте було й дещо інше.

— Гадаю, я щось бачив, — сказав він, примружившись.

— Що ти маєш на увазі — «щось бачив»?

— Перекрути і програй заново.

Коли дійшло до моменту, де Секюлер вносить труну, Чарлі натиснув паузу.

— Ось воно, — сказав він.

— Нічого не бачу. Де? Що це?

Чарлі підніс палець до екрана, вказуючи на труну, яку тягнув головний герой. Вітмен побачив. Напис на боці труни.

— Можеш розібрати це?

— Гадаю, так. Схоже на латину.

— «Cerca Trova», — прошепотів Чарлі, продовжуючи мружитися. — Що це означає?

— Шукайте і знайдете.

— А як це стосується труни? — спитав Чарлі, знову запускаючи запис. Маг кіно продовжував нести свій тягар.

— Може, це не її стосується.

На екрані Секюлер збирав своє обладнання, повернувшись спиною до труни. Скелет повільно підіймався.

— Що ти маєш на увазі?

Скелет пустився танцювати і дуркувати, наче маріонетка.

— Нестор згадував телефоном про…

На екрані щось трапилося. Обоє одночасно це помітили — щось вистрибнуло на них, наче моментальний спалах. Вони перезирнулися.

— Перемотай.

Чарлі натиснув кнопку перемотування і поставив фільм на паузу майже за десять секунд до спалаху. Натискаючи стрілки, він став програвати фільм кадр за кадром. Очі обох були прикуті до екрана.

На кожному кадрі винахідник ніс труну, черепашачим кроком, доки інший актор із благоговінням дивився на нього. Потім екран на три кадри поринув у темряву. Наступний кадр виглядав як телевізійні перешкоди, із яких перед глядачем поставали дивні форми: наче дерев’яна дошка з металевими вкрапленнями, що трохи виступали над поверхнею — так, ніби хтось склав докупи різні кісточки доміно. Потім знов перешкоди. Чарлі натиснув праву стрілку, щоб перейти до наступного кадру.

Це була дівчинка. З кучерявим волоссям, зібраним у хвостики, і широкими пронизливими очима. Вона перебувала в затемненій кімнаті, у позі сидячи, обернута до камери en profil[15]. Перед нею простягалася металева камера.

— Що це, в біса, таке?

Дівчинка порожніми очима дивилася перед собою в прямокутну форму, що могла бути вікном чи картиною на стіні камери.

— На що вона дивиться?

На застиглому кадрі дівчинка зберігала пильність і дивилася, заворожена. Ще кілька чорних кадрів, і за ним наступне зображення. Та сама дівчинка. Очі дивляться у прямокутник. Камера трохи зміщена вбік, показуючи те, що вона бачить.

Що це була за прямокутна форма на стіні, лишалося незрозумілим. Проте очевидно було, що вона прозора, наче вікно. Крізь нього дівчинка вдивлялася у характерний альков чи на сходи, що тяглися глибоко всередину камери.

— Це сходинки?

Вітмен похитав головою.

— Ні.

Це було вже зрозуміло. «Сходи» утворювали численні послідовні картинки — відображення — сидячої дівчинки, розтягуючись у безкінечність.

— Це дзеркало, — Вітмен кілька разів натиснув ліву стрілку, досягнувши початкового прихованого кадру. — Гаразд, вона у підвальному приміщенні. Наразі ми бачимо її en profil, і вона на щось дивиться — ми не знаємо, на що, але знаємо, що це якась металева споруда, кімната всередині підвалу.

Він натиснув стрілку «вперед», до зміни ракурсу камери. Тепер вона розташовувалася під таким кутом, що глядач бачив картину очима дівчинки.

– Є прямокутна споруда, вбудована в кімнату. Ми дивимося просто у неї — фактично крізь неї. На перший погляд, прямокутна форма здається схожою на вікно.

— Але це не воно?

Вітмен похитав головою.

— Що ти бачиш крізь те вікно?

— Дівчинку. А позаду неї — сходи нагору?

— Це не дівчинка. Це її відображення. Коли ми дивимося крізь прямокутник, то бачимо