Infernale. Пекельний сеанс - Джонатан Скарітон

На сходах темніла калюжа ледь підсохлої крові. Краї збігали струмочками, крапаючи зі сходинки на сходинку.

Вітмен швидко збагнув, що сталося. Хтось перечепився тут і силкувався піднятись, розмазуючи кров і намагаючись утекти. Вони перезирнулися. Не розмовляючи, обережно переступили калюжу. Вітмен тримався рукою за перила, напруживши очі й слух.

Двері в майстерню Нестора були розчахнуті.

Вітмен відчув, як поверхня підлоги змінює текстуру, і глянув на свої ноги. Він побачив товсту смугу рідини, що вела до кімнати — наче когось тягнули всередину чи назовні, доки той спливав кров’ю.

Обережно, щоб не вступити в кров, Вітмен зазирнув крізь дверний отвір, звідки виднілося слабке сяйво.

Вони прислухалися. Чутно було лише рівномірне гудіння й клацання проектора і приглушений звук автомобільного двигуна десь на вулиці.

Вітмен легко прочинив двері й навшпиньки увійшов.

Він зрозумів, що світло йде зовсім не від проектора: кімната була охоплена полум’ям. Побачивши стіл й апаратуру у вогні, Вітмен піддався паніці. Він більше не чув того проектора, не чув, як Чарлі кличе його на ім’я.

Він ривком повернувся до реальності, відчувши, як друг струснув його.

— Алексе!

— Флешка, — спромігся вимовити він.

— Що?

Вітмен намагався говорити, але з його рота не вилітало ні слова.

— Усе гаразд, — мовив Чарлі, — я розумію. Нестор зберіг копію своєї роботи, адже так?

Чарлі вивів його з кімнати, а сам побіг усередину.

Вітмен опустився навколішки й спробував опанувати дихання. І не міг. Він відчував, як полум’я підбирається ближче. Вогонь був почварою, живою істотою, що потребувала кисню, аби вижити. Вітмен сидів, безпорадний, упершись колінами в груди.

Воно було там. На межі притомності він чув, як пихкає вогонь, доки Чарлі розкидає речі по кімнаті, підбираючись до комп’ютера.

Коли свідомість поблякла, а вогонь підступив ближче, Вітмен відчув, як позабутий страх оволодіває ним. Намагався уявити собі рясно-зелені поля і води океану. Але це не допомагало.

У темряві він бачив, як, ступаючи коридором, силует набуває форми.

Жах, що переслідував його з дитинства, знову запанував над його розумом.

Із тіней з’явилася фігура на чотирьох лапах.

— Плуто, — тільки й прошепотів він, і в останній проблиск свідомості, за секунду до того, як світло згасло, він побачив кота, що дивився на нього дивного кольору очима, поводячи лівим вухом у бік кімнати.

Мати Алекса купила йому Плуто, кота, після того, як пішов батько. І коли він погладив котячу голову, ведучи пальцями вздовж смужок між вухами, то збагнув, що у нього вперше в житті з’явився друг.

Йому було дванадцять. Він чув голоси, чув, як ганяють м’яча надворі. Визирнувши крізь фіранки спальні, стежив за Еріком Стерджером і двома його приятелями, Томмі й Кенні, які зі сміхом поспішали безлюдною вуличкою.

Родина Еріка мешкала за кілька вулиць у приватному комплексі, огородженому високими стінами й обсадженому деревами. Якщо ви були дитиною у східному Лос-Анджелесі в середині 70-х, то мали чути про Еріка Стерджера і його знаменитий «Міссісіпі Боуї» — смертельний сталевий ніж із лінією гартування на ріжучій стороні леза. Якщо він виймав його з кишені, єдине, що вам залишалося, це тікати. Слава про його жорстокість облетіла всі вулиці. В супроводі свого запопадливого почту він гордо походжав районом. Він звик бути королем свого маленького королівства, і в цьому королівстві слово його було законом.

Побачивши його того дня, Алекс знав, що будуть неприємності. Але не міг уявити собі, які великі. Він вичекав хвилину, а тоді рушив слідом за трьома дітлахами, що мчали натоптаною стежкою вздовж порослого кущами рову зі струмком.

Він присів, ховаючись за пнем. Вони сміялися, гасаючи навколо чогось — то був маленький звір. Обступивши тварину, вони зі сміхом і лайкою знущалися з неї.

Хлопчик примружився на світлі й у ту ж мить побачив.

Це був Плуто.

Вони накинули зашморг на шию котові й по черзі буцали його і смикали до себе. Плуто кричав, стрибаючи вгору-вниз, і заплющував очі в очікуванні наступного удару.

Томмі стояв по один бік, Кенні по інший, а посередині був Ерік. Алекс відчув, як його тіло стискається і холод пробігає вздовж хребта. Ерік виглядав розслабленим, упевненим. Він бавився з ножем, крутив його в руках, його пальці майже пестили лезо. Біля їхніх ніг стояла порожня клітка, а поряд — металевий контейнер. Кенні й Томмі нервово переминалися з ноги на ногу, переводячи погляди з Еріка на кота, уже передчуваючи, що збирається сказати їхній лідер.

Алекс знав, що мусить щось робити.

Він опустився навколішки і підібрав каменюку. Відтак закричав їм, щоб припинили і дали коту спокій. Ерік подивився на нього, а тоді шарпнув мотузку, затягнувши зашморг на шиї кота, і смикнув угору. Плуто задихався. Привставши на задні лапи, розкривши рота, він шипів, мов чайник.

Ерік підняв кота у повітрі, а тоді підвісив над кліткою. Укинув тварину всередину і закрив кришку. Потім подав знак рукою, й інші хлопці розбіглися півколом і оточили Алекса в рові.

Він знову наказав їм облишити кота. Вони спитали: і що ж він робитиме? Алекс не відповів, лише міцніше стиснув каменюку в руці.

Вони не зводили з нього очей, підступаючи все ближче. Ситуація була не безвихідна: троє з ножем проти одного з каменюкою.

Алекс зробив єдине,