Infernale. Пекельний сеанс - Джонатан Скарітон

Озброївшись парою фотографій і аркушем паперу зі списком імен і адрес, він щоранку вдосвіта вирушав з дому. Показував фотографії — два зображення Еллі, крупним планом і на повен зріст — усім, кого вдавалося відволікти від їхніх щоденних справ. Починав він із тієї фатальної частини Медоуз.

У часи розпачу, коли ніхто не зупинявся вислухати, він розмахував фотографіями перед обличчями всіх, кого зумів перестріти, мов божевільний із пророцтвом про настання Апокаліпсису. Від їхніх облич часто робилося тільки гірше. Він не міг зібратися з силами й глянути їм у вічі. Люди втуплювалися очима в бруківку чи нервово роззиралися навколо, торкаючись хрусткої на дотик ранкової газети й насолоджуючись багатим смаком купленої «з собою» кави. Люди проходили повз нього з попереджувальним сигналом в очах. «Що б не трапилося з тобою, краще тримай це при собі, а від мене якомога далі», — означав він.

Список був напрочуд невдалий. Він склав його з единбурзьких газет за останні п’ятнадцять років — імена батьків, чиїх дітей було викрадено, чи вбито, чи вони зникли безвісти. Він приходив до них у дім і бачив, що життя більшості з тих людей засмоктала чорна безодня. Часом батьки були спантеличені, іншим разом зустрічали його вороже. Одна з матерів назвала Вітмена «хворою людиною». Він подовгу затримувався біля телефонної будки, звідки того дня телефонував Вальдано. Тинявся навколо фотокрамниці через дорогу й роздивлявся її полиці. А тоді брів далі, районами Лінкс і Толл-Крос з одного боку і районом Шинз та майже цілим Ньюінґтоном з іншого, розширюючи зону пошуків на милі. Така анестезія підтримувала в ньому життя майже так само ефективно, як пошуки фільмів. Це також спричинило дрібне заворушення в газетах — чоловік досі шукає свою загублену доньку, — але то було невеликою розрадою. Та сама історія повторювалася щоразу, наче зіпсований запис, знов і знов приводячи його до розпачливих ескапад у Медоуз.

Кейт, з іншого боку, залишалася вдома, узявши відпустку з роботи. Алекс щоранку помічав її, коли вона сиділа за кухонним столом, курила (вона почала курити рік тому, коли зникла Еллі) й дивилась у стіну. Ночами, коли Алекс повертався, вона або вже спала в ліжку, або й далі сиділа на тому-таки стільці, механічно повторюючи ті самі відповіді, поводячись так само дерев’яно, наче під дією наркотиків. Вона не вмикала світла на кухні, навіть коли западала суцільна темрява. За якихось кілька тижнів вона зістарилася років на десять. Замість того, щоб зблизити чоловіка і дружину, скорбота за зниклою донькою розірвала їхній шлюб, залишивши їм лише німі суперечки і нездатність та небажання спілкуватися.

Поліція покинула справу зниклої дитини. Більше про зникнення дітей не повідомляли, відтак не з’являлося й подальших натяків на слід, що відтоді вже вистиг.

Одного дня він почув гамір, що долинав зі спальні Еллі. Кейт запхала все, що нагадувало про доньку — іграшки, одяг, простирадла, картинки, намальовані Еллі, які вони вішали на дверцятах холодильника, — до чорних пластикових мішків. То було все, що залишилося тепер від їхньої доньки: два товсті безликі одноразові сміттєві мішки за дверима порожньої кімнати. Він відчув огиду й сором за свою дружину, що здалася отак. Перехопив її за дверима доньчиної кімнати. Залунали образи, крики — усе, що доти лишалося несказаним і, може, те, що треба було сказати. Відтоді вони страждали окремо.

Лава у Медоуз зробилася його улюбленим місцем. Саме це він прагнув бачити, коли заплющував очі. Він сидів, дивлячись на яскраво-зелені газони, і його права рука вистукувала по надтріснутих планках, а інша міцно стискала пошукові записники. Він споглядав Медоуз, доки полудневе сонце розливалося над містом, наче кров у воді.

Одного дня він повернувся додому й побачив, що Кейт уже склала свій одяг до валізи. Увійшов до спальні й сів на ліжко, а вона закінчувала пакувати речі. Він дивився на блузки, спідниці, білизну, шкарпетки.

— Я йду від тебе, — сказала дружина. Вона залишила всі фотографії, бо вони були нагадуванням про дитину. Жінка відчинила двері й винесла речі з квартири. Деякий час Алекс тупо дивився на зачинені двері. Він слухав, як парадний вхід унизу відчиняється й зачиняється з глухим стукотом. І дивився на двері ще довго після того, як звуки внизу стихли.

Фільми стали його заспокійливим. Він знаходив те, що сподівався отримати вдома: відповіді й миттєве неослабне відчуття приналежності, яке пішло разом із родиною. І продовжував свої вилазки до Медоуз, ось лише тепер він мав працювати швидше, шукати далі, розвідувати нові місця, проводити менше часу за цигарками та питвом й оглядати ширшу територію. Але настав момент, коли він уже не знав, чи шукає зниклу доньку, чи зниклий фільм. Надто жорстоким ударом була ця втрата, щоб дбати про окремі відтінки несправедливості чи беззаконня, а особливо гніву; радше втрата спрямовувала його на пошук наступної знахідки, чим би вона не була, куди б не привела.

Крізь напівзаплющені повіки Вітмен дивився на обручку колишньої дружини, і його зір поступово затуманював сон. Останніми думками, перш ніж він здався на волю Морфея, були спогади про минуле. Всі ті ночі, що його дружина просиджувала в темряві на кухні, німі розмови, жалоба — все розв’язалося на краще. Тепер вона мала життя, родину, мету.

Він не міг згадати, чому прокинувся, але в кімнаті панувала темрява. Лише у вікні жевріло світло — то вуличні ліхтарі заливали фіранки смугами мерехтливого сяйва. Стояла незвична тиша і спокій, наче цілий всесвіт затамував подих, готуючись до поривів вітру, які з ревом ось-ось розірвуть чорні хмари. Дощ начебто зупинився; жодного шереху не лунало знадвору.

Звідкілясь у будинку почулося рипіння паркетних дощок. Звук човгання ніг по підлозі. Вітмен відірвався від подушки й сів, пильним поглядом обводячи кімнату навколо себе. Він прислухався до звуків. Нічого, окрім власного подиху.

Хтось був із ним у кімнаті…