Infernale. Пекельний сеанс - Джонатан Скарітон
Було ще темно, коли вони повернулися на Терлстейн-роуд. Почепили пальта на вішак у передпокої, досі згадуючи події в Архіві. У квартирі стояв цвілий і солодкавий запах, що нагадував грушеві льодяники. Промінці місячного світла пробивалися крізь віконні ґрати в квартирі Вітмена, перетворюючи стіну на візерунок із тіней, мов зловісна ґотична проекція.
— Твій дім по-справжньому смердить, — сказав Чарлі.
— Га?
— Цигарки тобі остаточно нюх відбили? — спитав Чарлі. — Це той солодкий і липкий запах, ну, знаєш, запах діабетика.
— Я забув дещо в холодильнику, і воно, мабуть, збирає мух, доки ми тут базікаємо. Просто відчини вікно у вітальні, — сказав Вітмен. Він зняв окуляри й потер перенісся. Дивна була ніч. Архіваріус-каталонець зник. Вітмен подумав про кров на сходах, і гризоти в животі змінилися жахливим передчуттям. Воно нагадало йому про знайомі обличчя, які переслідували його протягом усієї подорожі, а також про загадкове проникнення зі зломом до будинку Елени Ґенгаґґер у Швейцарії, звідки зловмисник викрав мемуари Елізабет Секюлер. Досі беззаконня було єдиною небезпекою, із якою стикався Вітмен. Щоразу, обставляючи суперника в грі, він виходив сухим із води, адже був «третьою людиною» — звісно, не так добре вбраною і не такою загадковою, як Гаррі Лайм, проте недоторканою, убезпеченою «третьою людиною»[14].
Події цієї ночі поставили його перед невідомою та неминучою загрозою. Вогонь розгорівся, знищивши Архів. Нестор зник через те, що був замішаний в історію з плівкою — це було зрозуміло. Тепер паперову плівку не було де шукати, єдина її копія лишилася на флешці Чарлі.
Вітмен відкоркував пляшку «Ґран Марньє» і пошукав аспірин у сумці. Натомість його пальці намацали пляшечку пігулок кодеїну, збережену з того разу, коли він зламав собі зуба. Секунду він витріщався на пляшку, потім відкрутив кришечку і поклав пігулку до рота.
Перевірив телефон: три пропущені дзвінки з американського номера. Наразі Вальдано вже мав збагнути, що відбувається. Літак уже, певно, приземлився в Лос-Анджелеському аеропорту, але без Вітмена на борту. О, як він розізлиться. Просто не зуміти знайти фільм — це одне, але знайти його, а потім випустити з рук — це вже обіцяло проблеми. Вальдано не зрадіє цифровій копії. Вітмен уже уявляв, як той цілить флешкою йому в обличчя.
— Подивимось? — перервав його думки Чарлі. Вітмен підняв очі й побачив, що той уже увімкнув ноутбук і вставив флешку в USB-порт.
Вони підсунули сидіння ближче до маленького екрана, по-змовницькому перезираючись — двоє дітей, зачаровані магією рухомих картинок. Їм не терпілося знову пережити спокуту, яку відчуваєш, лише стаючи єдиним цілим із цими цікавими кадрами. Протягом кількох секунд вони дивилися фільм, знятий задовго до народження їх обох, фільм, що був похований понад сторіччя і тепер прокидався від глибокого сну, готуючись зробити свій перший вдих після цілої вічності.
Як і решта робіт Секюлера, запис не мав титрів і взагалі будь-якого натяку на походження чи приналежність. Зображення тремтіло, попри те, що все було відзнято нерухомою камерою, розташованою з позиції глядацького залу на спектаклі. Так було, доки Д. В. Гріффіт не згодився демонструвати глядачам крупні плани і довгі панорамні кадри. Але все це не мало значення — зображення перед ними було дивовижне. Якістю й ретельністю фільм змагався з роботами Сегундо де Шомона, Еміля Коля і Жоржа Мельєса, які мали вийти на сцену майже на десять років пізніше, щоб заявити про своє право на звання піонерів фантастичного фільму.
Фільм був відзнятий єдиним епізодом. Тлом слугували Единбурзький замок і сади на Принцес-стрит. Дія відбувалася вночі, десь здалека сяяв місяць. У кадр увійшли двоє в старовинних костюмах. Перший був у білій лляній мантії з паском, гаптованим золотом і сріблом. Він ніс труну, тоді як інший дивився на нього з відстані. Чоловік у мантії впустив труну на землю і заговорив до другого. Доки вони були зайняті розмовою, з труни піднявся скелет. Озирнувшись і побачивши це, перший чоловік попростував назад і заштовхав скелет до труни. Не припиняючи розмови, він став вдягати його в білі простирадла.
Подих Вітмена застряг у горлянці, коли він збагнув, що чоловік, який несе труну — сам Оґюстен Секюлер. Це він, винахідник, автор і актор в одній особі, виймав скелет із труни, виконуючи певного роду фокуси в театральній манері.
Отримавши вбрання, скелет розпочав грайливий танець. Кількома змахами рук Секюлер обернув скелет на жінку, — яку грала його дружина, Елізабет, — а потім знову на скелет. Слідом за цим скелет почав танути, доки не залишилася лише голова. Вона стала рости й рости, доки не досягла розміру вдвічі більшого за винахідника. Нарешті з голови почала рости шия, наче квітка з землі, і скелет набув свого нормального зросту.
Вітмен і Чарлі дивилися, як головний герой намагається подарувати своїй дружині останній поцілунок. Глядачеві наших днів це здалося б фальшивим, але для тих часів операторські трюки були виконані добре. Остання частина вийшла, мабуть, найкращою: Секюлер намагається поцілувати скелет своєї дружини, але щось іде не так — наче вдарений електричним струмом, скелет пускається в несамовитий танок. Приєднуючись до нього, Секюлер виконує зі скелетом ряд трюків, доки інший у благоговійному страху спостерігає. Незрозуміло було, хто цей інший. З усією ймовірністю то був Джозеф Вітлі,
