Infernale. Пекельний сеанс - Джонатан Скарітон

— Можете перевірити почерк злочинів проти дівчат, скоєних в інших країнах? Це пояснило б тривалу відсутність.

— Ти справді вважаєш, що таке можливо?

— Якщо це той самий тип, то він проводить деякий час зі своїми жертвами. Є всі шанси, що дівчинка, яка зникла з «Океан Термінал», досі жива.

— Якщо це той самий тип, — сказав Доуд, — ми знайдемо її спалений труп де-небудь.

— Де лише беруться такі хворі люди?

Констебль поліції Доуд похитав головою.

— Часом усе просто дивно. Пам’ятаєте, коли ми знайшли відео з жінкою, що мочиться на вівцю? — він під’їхав на своєму стільці до столу і розбудив «сплячий» комп’ютер. — Тут щось подібне. Є такі артхаусні кіно про всіляких потвор, що мурашки по шкірі.

Він клацнув комп’ютерною мишкою, щоб програти запис.

— Звідки ти це взяв? Не схоже на частину колекції цього збоченця, — сказав Джонсон.

— Ні, ні. Це з ранкової пожежі в кіноспілці в Ньюінґтоні.

— З Архіву? Нас там не було.

— Ми були. Це там само, де й студентські гуртожитки університету. Якийсь псих підпалив будинок. Одна людина зникла. Працювала там допізна. Оце відео ми знайшли на одному з комп’ютерів.

Він запустив запис, і на екрані з’явилася низка чорно-білих кадрів. Полісмен і детективи не здогадувалися, що бачать ці кадри одними з перших за понад сто років. На екрані чоловік ніс труну, доки інший стояв і дивився. Вони були в садах на Принцес-стрит, а на задньому плані височів Единбурзький замок.

— На вигляд старе. І явно дивакувате, — сказав Елвуд.

– І навіть більше того. Перевір це. Схоже, насправді тут два фільми, один всередині іншого.

— Що ти маєш на увазі?

Він вказав на екран.

— Гляньте, ось один. Хлопець тягне труну.

— Так.

— Але є випадкові кадри, вмонтовані між кадрами цього фільму.

— Як фотографії?

— Схоже на те. Якийсь дуже старий шлак.

Він поставив фільм на паузу і прокрутив його кадр за кадром, аби вони могли роздивитися приховані зображення.

— Що це? — спитала Макбрайд, — вказуючи на серію кадрів, схожих на кісточки доміно, складені разом.

— Мої здогадки не кращі за твої. Може, кадри пошкоджено через негоду? Знаєш, я б ніколи цього не знайшов. Зображення мерехтять на екрані з такою частотою, що зазвичай їх не бачиш. Але мій комп’ютер випадково повернувся до старих налаштувань — гадаю, це пов’язано з кількістю кадрів, які програвач показує щосекунди.

Він прокрутив кадри вперед, натиснувши на стрілку. Зображення на екрані було чорно-біле. На ньому була маленька дівчинка, що сиділа на стільці. Років п’яти, у легкій сукні, поверх якої спадало її сплутане біляве волосся. Макбрайд вразили її очі: дівчинка дивилася просто перед собою, наче перебувала у півсвідомому стані під гіпнозом.

Макбрайд зупинилася.

«Я вже бачила це раніше».

Доуд і далі прокручував кадри. Дівчинка була в темній кімнаті чи у підвалі й дивилася в прямокутник, розташований на зовнішній стінці маленької металевої камери. Незрозуміло було, на що саме вона дивиться. Але на наступному кадрі Макбрайд помітила те, що було всередині: крізь прямокутник виднілося щось подібне до сходів чи коридору, який заглиблювався в стіну. Незліченні відображення дівчинки губилися в безкінечності.

«Це дзеркало?»

А тоді зображення поринуло в чорноту.

— Що сталося? — майже одноголосно вихопилося в них.

— Далі все припиняється, — пояснив Доуд. — Схоже, хтось попрацював над записом, можливо, оцифрував його. Гадаю, вони дійшли лише до цього місця.

— Чоловік, який там працює? Той, що зник?

— Це пояснило б, чому запис залишили незавершеним.

— Жодного бісового шансу, — раптом мовила Макбрайд, більше до себе, ніж до будь-кого. Утім, усе це не мало жодного сенсу. І мати не могло.

Вона підійшла до свого робочого столу й увімкнула комп’ютер. Натиснула на теку, у якій містилося відеосвідчення, конвертоване з відеомагнітофонного запису зі справи 1980-х років. Довелося прокрутити безкінечну низку відеофайлів. Нарешті вона знайшла. Дівчинка, приблизно того ж віку, прив’язана до стільця, дивилася в прямокутне вікно, всередині якого незліченна кількість її відображень тягнулася в безкінечність. Обличчя цієї дівчинки вона бачила тисячі разів, доки ретельно вивчала цю та інші складові доказу у справі. Її звали Кеті Мітчелл, востаннє її бачили на Моррісон-стрит ближче до вечора 15 вересня 1986 року. Відеосвідчення зі старої справи — з жертвою зловмисника — майже повністю збігалося з чудернацькими таємними кадрами у фільмі з Архіву. Наче той, хто зробив цей запис, подивився старий і вирішив відтворити його. До цього моменту справи виглядали анітрохи не пов’язаними між собою.

Вона обернулася до Джонсона, який розмовляв з іншими. Двері розчахнулися, і ціла маса жиру, вагаючись, застигла на порозі. Констебль поліції стояв, опустивши очі долі — знак, що на нього нагримали, перш ніж він увійшов до кімнати. Макбрайд знадобилося небагато часу, аби зрозуміти, хто саме нагримав.

— Суперінтендант Брайтнер хоче бачити тебе, — промовив він ні до кого конкретно, але Макбрайд знала, що бачити хочуть саме її.

Вона встала і підійшла до дверей, за якими було чути, як закипає суперінтендант.

— Макбрайд! До мене в кабінет — негайно!

— Я вже пояснила вам, що сталося, — сказала вона.

— Тоді поясніть