Infernale. Пекельний сеанс - Джонатан Скарітон

— Я лише перевіряю, чи можна отримати якусь зачіпку від цього хлопця.

— Облиште це.

Кабінет суперінтенданта був чистий до скрипу — за винятком «кутка розпачу», де, здавалося, панував той самий гармидер, що і в решті відділку: з напіввідкритих шафок виднілися нагромаджені один на одного стоси паперів, які належало охайно оформити, розкласти по порядку і відіслати якійсь високопоставленій особі. Суперінтендант Мартін Брайтнер був людиною міцної комплекції і тримався з гонором, яким не поступався і матадору. Він мав густу чорняву шевелюру — без сивини і без жодних ознак фарбування. Його рисам властива була геометрія, що надавала йому усміхненого вигляду — навіть тепер, коли він закипав від гніву.

Детектив-сержант Джорджина Макбрайд, схрестивши руки на грудях, сиділа в одному з крісел по той бік робочого столу. У нижній частині монітору відображалися телефонні повідомлення — певно, лише за останню годину. Стіни кабінету прикрашали газетні вирізки в рамках зі статтями про досягнення Брайтнера: ось Тоні Блер тисне йому руку; ось головний інспектор поліції з Данді, якого він урятував, коли перемовини щодо звільнення заручників пішли не так; а ось відкриття найновішого тренувального центру в Шотландському поліційному коледжі для молодших станційних інспекторів. Тут були різні таблички й відзнаки за віддане служіння закону, а також стрічка — про останнє Макбрайд ніколи його не питала.

Його комп’ютер був увімкнений і працював, займаючи собою весь стіл. Фотографія родини була відсунута в дальній кінець столу і розвернута у протилежний бік, обличчям до Макбрайд.

«Проблеми вдома, Мартіне?»

— Не можу.

— Немає зв’язку між цими двома справами, — сказав він. — Щоразу, коли вас так заносить…

— Коли саме? — вона очікувала, що він згадає справу Стерджера, одну з багатьох, коли злочинець вислизнув від правосуддя через брак доказів. Макбрайд працювала над справою і занадто рано взялася за неї.

Вона прикусила ніготь великого пальця, нервово озирнувшись за спину.

— Я маю повертатися туди. Злочинець досі на волі.

— Я можу затримати вас так довго, як захочу, детективе.

— Гадаєте, я сама не користуюся цими методами, бос?

Він гримнув кулаком по стільниці, від чого задеренчала клавіатура, а сімейна фотографія полетіла на підлогу.

— Знаю я ваші методи, до біса добре знаю, детективе!

Він підтягнув краватку й опанував себе.

— Ви казали підозрюваному, що заберете в нього дітей?

Він не потрудився підняти фотографію.

Макбрайд сиділа, кліпаючи на нього очима.

— Кожна наша справа обертається полюванням на відьом, — нарешті сказала вона. — А тепер, якщо ви не проти, суперінтенданте, у мене справи.

— То я можу допомогти, — він нетерпляче постукав пальцями по стільниці, наче заохочуючи її відповісти.

— Ще одна дівчинка зникла, — мовила вона.

Він кивнув.

— Аманда Пірсон. Востаннє її бачили біля «Океан Термінал» у Літі.

— Ось вам і зміни, еге ж? — усміхнулася Макбрайд. Літ поступово обтрушував пил зі своїх плечей. Самою лише чисткою і прибиранням тут не обмежилося: діловий світ вирішив, що на часі культурне і комерційне облагородження району: реконструкція квартир на узбережжі, модні бістро, висока концентрація ресторанів із мішленівськими зірками, барів і «вуличної культури». І все-таки старе моряцьке містечко нікуди не поділося, іноді чути було його тихий шепіт, що долинав від води. «Що залишилось позаду, те ніколи не забудеться», — шепотіла вона. Ніде це не було таким очевидним, як у старих портових наливайках: підлоги, заляпані бризками «Гіннеса», засмаглі фігури з важкими кулаками, що сутулилися на барних стільцях, охопивши долонями чарки. Порожніми поглядами вони чіплялися за вхідні двері, наче перевіряючи погоду за стінами їхніх прихистків, а в цей час, мабуть, десь поряд темна фігура придивлялася до маленьких дівчат.

— Це може бути пов’язано з дівчинкою, яку ми знайшли в завулку Ковенант.

Він здійняв руки догори.

— Знову ви зі своїми припущеннями.

— Дозвольте мені поговорити з батьками дівчинки.

Густі брови суперінтенданта піднялися від подвійних западин над носом.

— Ви взагалі слухаєте те, що я кажу вам останні п’ять хвилин?

Вона зітхнула.

— Займайтеся своєю справою. У нас роботи по горло. Якісь темні події сталися у кіноспілці в Ньюінґтоні.

— В Архіві?

Він кивнув.

— Півбудівлі зайнялося, одна людина зникла. Підозрюваний і зараз на волі. Ми досі намагаємося ідентифікувати його за записами з охоронних камер у будівлі.

— То дозвольте мені допомогти. Я навідаюся до них. Ви можете поговорити з батьками дівчинки.

— Хтось іще замішаний у цій справі.

Вона з шипінням видихнула крізь зуби.

— Знов повторюється справа Стерджера, — сказав він.

– І що це, в дідька, має означати? — вона ворухнулася, наче збираючись встати, але залишилася сидіти в кріслі. — Ту справу я вела особисто і все робила у повній відповідності до закону. Грала за правилами. І злочинець вислизнув.

— Послухайте, Макбрайд, я знаю вашу прихильність до таких випадків і знаю, що ви щиро хочете допомогти цим жертвам. Але треба працювати в рамках повноважень. Це означає, що іноді погані хлопці залишаються на волі.

— Я не збираюся лишати нікого непокараним.

— Усе, що я кажу, це щоб ви взяли вихідний на день і трохи заспокоїлися. Ідіть додому, відпочиньте. Ніхто не докорятиме вам, якщо візьмете відгул, щоб привести голову до ладу.