Infernale. Пекельний сеанс - Джонатан Скарітон

виглядатиме з медальйоном і шпилькою.

І коли вже здавалося, що зараз усе стане на свої місця, все пішло шкереберть.

Коли він увійшов до сховища, срібний ланцюжок медальйона

якимось чином заплутався в руці

однієї з дівчат (вони були

скрізь, і хіба не було відчуття, що цілий світ, навіть

ці дівчата, змовилися проти нього?), і це вивело

його з рівноваги. Ланцюжок зачепився за

один із їхніх висохлих

пальчиків; він тріснув. І цього було достатньо для того,

аби Еліот зірвався. Шаленство, лють, гнів і сум’яття

спалахнули разом і змішалися у бездоганну Бурю,

безмежну, прекрасну, страшну й ідеальну, ідеальну Бурю,

Бурю, Бурю — він кричав і не міг зупинитися, а дівчисько

Пірсон рюмсало, а він горлав на неї, кажучи, що збирається

спалити її живцем і що вона волатиме

у полум’ї, а вона все нила, і він хотів спалити її зараз,

він так хотів спалити її, але знав, що мусить зачекати, і в своєму

безумстві він жбурнув медальйон, не звернувши уваги на те,

де саме той приземлився, хоча у самій лише підсвідомості,

завважив що той приземлився на одну з дівчат — на рештки однієї з дівчат,

і він не знав, котрої саме, але вирішив залишити його там,

бо для нього це вже не мало значення — він уже не

хотів дівку

Пірсон, адже прокинулася Буря, починалася Буря, починалася Буря,

починалася Буря, нехай прийде Буря, нехай

прийде, прийде, прийде, прийде Буря. Нехай вона, в біса, прийде.

По телевізору у вітальні йшла з вимкненим звуком сцена з фільму. Джорджина Макбрайд знала сюжет. Це був епізод, у якому Шеллі Дюваль змушена визнати, що її чоловік-письменник утратив останню клепку.

Система опалення в квартирі Макбрайд увімкнулася, спричинивши пекельний грюкіт у трубах. Дрижав радіатор, доки клапани прокидалися до життя. Він не виглядав навіть уполовину так ефектно, як «Оверлук», але ж був, чорт забирай, безпечніший.

На екрані Дюваль очікувала побачити перші глави роману, гортаючи сторінки, які гарячково настрочив її чоловік. Натомість вона перечитувала одне-єдине речення, повторюване знову й знову: «Суцільна робота і жодних ігор роблять Джека занудою». «Сяйво» було улюбленим романом Макбрайд, коли та була підлітком. Кіноверсія подобалася їй менше.

Вона клацнула пультом, і телевізор перейшов у режим очікування. Чи не такого типу людину вони шукають? Чи хапається він за сокиру, щоб вломитися крізь дерев’яні двері? Чи розмовляє з уявним барменом?

Вона встала з канапи, перетнула кімнату й поклала руку на радіатор. Надто швидко. Стара добра Джорджина Макбрайд. Стежить за чайником, який ніколи не кипить; саджає лиходія, який згодом преспокійно виходить на волю.

У двері подзвонили. Вона окинула оком безлад на підлозі, а тоді вийшла у передпокій. Навшпиньки наблизилася до дверей, коли подзвонили знову.

Почувся шепіт. Чиїсь пальці прочиняли щілину для листів і газет на дверях. Інстинктивно вона відступила вбік від дверей, притулившись спиною до стіни, а тоді збагнула, як це безглуздо.

— Ти там спиш? — почувся знайомий голос.

Вона безшумно відімкнула засув і ривком відчинила двері. Ґай Джонсон, який дивився крізь щілину для листів, випрямився.

— Слідкуєш за мною? — спитала жінка.

Він усміхнувся до неї втомленими очима. Вона знала, що в нього п’ять справ, які наступного тижня йдуть до суду, і щонайменше стільки ж, які треба оформити і відіслати до завтра, надавши їм хоч якусь видимість порядку. П’ять справ про пограбування, пригадала вона, одне тіло в завулку Ковенант, одна зникла людина під час пожежі в Архіві. Він витер ноги і зайшов.

— Що кажуть, Ґаю? Буде клопітний день?

— Уже зараз суцільне пекло, а ще навіть не обід.

Вона кивнула, погоджуючись. У департаменті карного розшуку бракувало людей, а нещодавнє викрадення неодмінно мало ще більше ускладнити справи.

Жінка запропонувала йому пива, але він відмовився. Вона прибрала журнали з крісла й жестом запросила його сідати. Сама розмістилася на канапі, підібгавши одну ногу під іншу.

— Що відбувається у справі Архіву?

— Брайтнер призначив мене її вести, — сказав Джонсон.

— Тобто тебе візьмуть за зад у разі провалу.

— Боронь боже, детективе Макбрайд. До речі, щойно згадав… — він відчинив валізу й дістав дві чорні теки.

— Щойно з друку, — засміявся