Infernale. Пекельний сеанс - Джонатан Скарітон

на дорогий фотоапарат. Стільки часу тинятися довкола й зовсім не помічати сутності, що лежить в основі всього. Цими днями місцева аура містила не лише строкаті спідниці, пісочне печиво, віскі й замки. Чи вітер уже розніс новину про зниклу дівчинку? Чи можуть вони уявити, що серійний убивця розгулює на волі? Навіть Департамент карного розшуку не встиг з’ясувати його особу.

Жінка дістала з кишені зім’яту записку, розгладила її. Краплі падали на папірець, залишаючи плями рідкого оксамиту. Вона прискіпливо глянула на адресу.

«Терлстейн-роуд, 34, Марчмонт».

Вона піде і знайде цього Вітмена. Сьогодні. Раніше, ніж до нього дістанеться карний розшук.

23

У цьому фільмі було все. Криком кричало про себе. Секюлер зробив весь запис напрочуд винахідливо, до найдрібніших деталей.

— Не можу повірити, що це працює, — казав Чарлі. Раніше він скаржився на запах із холодильника Вітмена. Тепер же, здавалося, геть про нього забув, зачарований моментом. — Тобто цей трюк працює не по-справжньому, але… Боже мій, це неймовірно.

— Це мало спрацювати.

— Як це так?

— Фільм створений із розрахунком на інерцію глядацького сприйняття: багато одиничних кадрів, фотографічні зображення, що програються одне за одним, наче в русі. Перш ніж двадцять чотири кадри на секунду зробилися фактично стандартом, частота кадрів змінювалася. Проектор міг зайнятися; дистриб’ютор міг додати примітки для кіномеханіка, вказуючи швидкість, із якою слід прокручувати плівку.

— Як інструкції Гріффіта для «Дім, милий дім», — сказав Чарлі, — що рекомендували різну частоту кадрів для різних котків.

— Вісімнадцять кадрів на секунду — тобто одна вісімнадцята секунди, або 55,55 мілісекунд.

– Інтервал 55,55 мілісекунд ще сприймається оком, — зауважив Чарлі.

— На швидкості двадцять чотири кадри на секунду тривалість кожного кадра ще менша, та все ж у межах сприйняття.

Чарлі витягнув плечі й руки, відірвавшись від відеоряду на екрані. Надворі легенький вітерець перетворювався на справжній вітер.

— Не розумію. Хіба це не означає, що неможливо представити у фільмі зображення за межами людського сприйняття?

Чарлі помітив, як Вітмен укотре всміхається тією ж сухою усмішкою й хитає головою.

— Поглянь, що він зробив. Під час швидкого програвання, дивлячись на два відеоряди (у нашому випадку зображення), що чергуються між собою — Т1 і Т2, тривалістю від двохсот до п’ятисот мілісекунд кожен, ти не бачиш Т2. Покажи Т2 тривалістю нижче двохсот або вище п’ятисот мілісекунд, і ти його побачиш.

— Тож Секюлер розмістив чотири порожні кадри один за одним, — сказав Чарлі, граючись запальничкою Вітмена в кутку стола, — в сумі двісті з чимось мілісекунд.

– І коли він розташував одне-єдине зображення одразу після цих кадрів, воно залишилося…

— Прихованим, — закінчив Вітмен.

На секунду обидва змовкли, усвідомлюючи геній французького винахідника.

— Але у світі двадцяти чотирьох кадрів на секунду кожен кадр з’являється на екрані на 41,66 мілісекунд.

— У сумі з чотирма кадрами вийде трохи більше за 160 мілісекунд, що цілком вкладається в рамки сприйняття.

— Тож це не спрацювало би; не можна щось сховати у такий спосіб. Ось у чому справа. Медіа-плеєр на цьому комп’ютері програє стандартні відео в форматі NTCS, двадцять чотири кадри щосекунди.

З ошелешеним поглядом Чарлі обернувся до друга.

— Що?

— Гадаєш, там ще є приховані зображення?

Вітмен так захопився ідеєю розташування кадрів нижче порогу сприйняття, що навіть не замислився, що ще може там бути.

Ще годину вони мудрували над плівкою. Виявили ще шістнадцять вмонтованих кадрів. Кожен кадр вони роздрукували, щоб мати легкий доступ до жорсткої копії матеріалу.

— Перший будь-коли знятий фільм, і вже повний прихованих кадрів. Вражає, — Чарлі запустив пальці в бороду. — Що, на твою думку, це означає?

— Схоже на якийсь трюк, типу, «дивіться, що я вмію». Вікторіанські книги, як-от «Аліса в Країні чудес», містили в тексті дрібні загадки — то, може, Оґюстен вважав, що буде новаторством застосувати це і у своєму винаході.

Чарлі вказав на «дерев’яні дошки», що передували кожному прихованому кадру.

— Як щодо цього? Дивацтво. Гадаєш, це має якесь значення? Схожі на кісточки доміно.

Вітмен дістав із кишені пачку «Олд Голборн» і почав шукати сигаретний папір, не зводячи очей із екрана. Зображення у кадрі виглядало, наче серія з сотень кісточок доміно, допасованих одна до одної. Він похитав головою.

— Оце навряд. Більш схоже на якусь вікторіанську хлопавку чи закладку.

Він намацав сигаретний папір і, тримаючи його, повільним жестом рубонув рукою повітря. Як у фільмі «Приховане починається тут».

Потрібно було випити кави. Попереду в них була довга дорога. Вальдано доведеться зачекати.

Вітмен попрямував на кухню, проминувши піраміду столиків уздовж стіни.

Деякі господарства утримуються так чудово і з такою охайністю, що навіть зміна найменшої деталі, здається, вносить безлад. Але господарство Вітмена було цілковито іншим випадком. І все-таки цей меблевий комплект вирізнявся. Три круглі столики різного розміру, кожен прикрашений щільною дубовою поперечною рамою з хромовим оздобленням, зіставлені разом. Вони з Кейт придбали їх в універмазі Сент-Джеймс, намагаючись пом’якшити враження від сучасно оздобленої квартири. Кейт завжди хотіла, аби вони мешкали в особливій атмосфері. Вона звикла називати їх «обсесивно-компульсивними столиками».

— То навіщо, гадаєш, Секюлер приховав це тут? — спитав Чарлі.

Вітмен не відповів. Він міг лише