Infernale. Пекельний сеанс - Джонатан Скарітон

— О, я знаю, про що ви кажете. Я з цим постійно стикаюся. Це називається чорний…

Певно, вона зрозуміла, що він підійшов надто близько до неї, адже ворухнулася. Але було надто пізно. Він встиг дістати з кишені ножа.

Вона була така здивована, що не видала ні звуку. Все відбувалося наче в уповільненому кіно. Він притиснув ножа до її хребта і підштовхнув її вперед. Гнав її сходами вниз, наспівуючи свою мелодію.

Нарешті привів її до сховища, а тоді ривком зачинив двері, увійшов, переконався, що вона досі на місці, й замкнув. Тепер вона належала йому, і це збуджувало. Її обличчя було геть біле — справжня відрада для очей. А очі жалісні й налякані. До певної міри це було навіть кумедно. Вона просто дивилася на нього, чекаючи.

Усе було дуже тихо тут, унизу, наче сухого літнього дня в тіні дерева. Вона так затремтіла, що ледве могла йти. Він опустив долоню їй на плече, а тоді взяв за руку, щоб утримати її на ногах. Вони йшли, але жінка не відчувала ніг.

Вона крутнулася, намагаючись тікати, але він схопив її ззаду за волосся, розвернув обличчям до себе і підняв за волосся вгору — зараз вона ледь торкалася підлоги пальцями ніг. Біль був нестерпний. Усе, що вона могла, це намагатися копнути його і бити кулаками по руці. Вона верещала так гучно, як тільки могла.

Вільною рукою він затулив їй рота і сказав:

— Тут, унизу, нас ніхто не почує.

Дістав із кишені ватну подушку і притиснув до її носа й рота. Йому здалося, що він відчуває запах диму, попри те, що вогню не було. Вона пручалася, наче маленький звір. Але була заслабкою, така крихітка.

Вчепилася в руку, що тримала її, і спробувала підтягнутися вгору, щоби зменшити тиск на свій скальп. Він став повільно опускати руку, доки її ноги не торкнулися підлоги. Один із капців злетів, коли жінка намагалася буцнути його, тож вона втратила рівновагу й завалилася назад. Приземлилася на сідниці біля підніжжя сходів. Сиділа й дивилася на нього, доки починав діяти хлороформ, і тремтіла так, що зуби цокотіли. Жах оволодів нею лише тоді, коли жінка збагнула: він бачив, як вона поклала ключі від квартири в кишеню, а її донька Лілі вдома сама. Вона бачила яскраве сяйво позад його голови, а його обличчя проступало темним силуетом.

Він прошепотів у темряву:

— Ти коли-небудь бачила пожежу, любове моя?

Це місце смерділо вуду.

Вони сиділи в популярній студентській забігайлівці на розі Ніколсон-стрит і Драммонд-стрит. Це була похмура, утикана тотемними стовпами кав’ярня, де часто писали з помилкою «капучино» на дошці меню за шинквасом. Прикраси в етнічному стилі доповнювалися схожими на дрова лавами, незручними для сидіння, проте інтер’єр був теплий і затишний, втілюючи варіацію на тему ергономічного лісоматеріалу у вигляді дивакуватих сидінь і столів au naturel.

Ховаючись від дощу, Вітмен і Чарлі забилися в куток. Вітмен дивився на друга: очі налиті кров’ю, зуби цокотять, дріж потроху пробирає кінцівки.

— Що нам тепер робити? — без кінця повторював Чарлі.

Вітмен мовчав.

Їх перервав писк мобільного телефону Вітмена. Він глянув на екран, очікуючи побачити номер Вальдано, але цей номер починався на 0313 — місцевий. Він відповів.

Чоловічий голос спитав, чи може поговорити з містером Алексом Вітменом.

— Хто це?

– Ім’я мого клієнта Каспер Ґатмен.

— Гадаю, він не хоче, щоб я знайшов його зниклу пташку?

— Ви маєте дещо у своєму розпорядженні, що його дуже цікавить.

— Йдеться ж не про мою неземну вроду, так?

— Фільм, містере Вітмен.

— Не знаю, про що ви кажете.

— Фільм. Мій клієнт може запропонувати інформацію про фільм, дуже важливу для вашого… дослідження.

— Про яке дослідження ви кажете?

— Я припускаю, що ви вже виявили приховані кадри на плівці?

Вітмен не відповів.

— Ви, звісно, розумієте, що фільм неповний, — продовжував співрозмовник.

— Про що це ви?

— Останніх п’яти кадрів бракує. Вони тут, у мене. Фотографії маленької дівчинки. Вона може навіть нагадати вам декого.

Вітмен мовчки видихнув у телефон. Він збагнув, що чоловік уже не каже про клієнта, він каже «я», «у мене».

— Звідки вам відомо про останні кадри?

— Тієї копії, що у вас?

— Так?

— Це я залишив її вам. Ви ще досі там, містере Вітмен?

— Слухаю.

— Я розумію, ви маєте угоду з доволі заможним клієнтом. За розірвання цієї угоди я можу надати вам решту кадрів і кругленьку шестизначну суму. Зайве казати, що оригінальну паперову плівку я залишаю в себе.

— Не думаю, що ви якось пов’язані з мертвим каталонцем.

— Перепрошую?

— Нащо я вам потрібен?

— Мені потрібна допомога з розшифровуванням кодів.

— Нащо воно вам? — спитав Вітмен.

«Коди? — здивувався він. — Які ще коди?»