Infernale. Пекельний сеанс - Джонатан Скарітон

— Алексе? Ти ще тут?

Вітмен не відривав погляду від столиків.

— Щось тут не так. Ти їх пересунув? — спитав Вітмен, постукуючи по дерев’яних рамках і обмацуючи бічні шухлядки столиків. Він не знайшов нічого підозрілого.

— Не думаю.

Вітмен роззирнувся довкола. Вікно було зачинене. Він провів пальцем уздовж рами книжкової шафи і перевірив товстий шар пилу на своєму пальці, розмірковуючи й говорячи сам до себе.

— Тут хтось був.

Вітмен відчиняв шухляди, перевіряв меблі, навіть оглянув попільнички на випадок, якщо в них гасили інші марки цигарок, окрім його власних.

Він нічого не знайшов.

Кухня теж здавалася неторканою. У його спальні всі проектори та кіноприлади були розставлені так, як і всі десять років до того. Портрет М. Пабста на стіні начебто висів під правильним кутом, робочий стіл не був зрушений.

Він відчинив двері до спальні Еллі.

На ліжку лежав чоловік. Вітмен упізнав його, попри те, що хтось спотворив його обличчя й тіло. Першим, що він помітив, були губи — викривлені в похмурій посмішці, наче небіжчик шкірився до Вітмена. А потім — запах. Запах змішувався з чимось, що йшло від його власного тіла: страх.

Вітмен кашлянув і з придушеним звуком нахилився, сподіваючись утримати те, що рвалося з нього назовні.

Не маючи гадки про нового «квартиранта» в прилеглій кімнаті, Чарлі продовжував займатися фільмом. Вітмен дошкандибав до столу і налив собі випити. Його ноги тремтіли.

— Знайшов щось? — спитав Чарлі, зосереджений на своїй роботі.

Вітмен перехилив чарку.

— Кумедно, що ти спитав, — він проковтнув напій і вказав у бік спальні. — Там тіло.

— Тіло, — повторив Чарлі, загіпнотизований щирим намаганням автора розрізати кадри у правильному місці.

— Так. Тіло. У кімнаті моєї доньки.

— Не бачу, що в цьому кумедного, Алексе.

Вітмен жестом запросив його піти глянути самому.

Чарлі зупинився біля дверей кімнати Еллі й зазирнув усередину.

Це був Нестор, експерт-реставратор із Архіву.

Він лежав на ліжку, частково вдягнений. Його сорочка була розрізана, наче халат, демонструючи пудрово-білу шкіру і віхоть чорного волосся, що збігав униз — туди, де раніше були геніталії. Він лежав ногами до дверей, голова злегка повернута праворуч, до проектора. Права нога зігнута в коліні й вивернута назовні, ліва стирчала під кутом. Очі були широко розкриті. Щось стирчало з його рота; Чарлі збагнув, що то була частина чоловічих геніталій. Прикривши рота рукою, він вибіг до ванної кімнати, ледь устигнувши.

Під звуки, що долітали з ванної, Вітмен налив собі ще склянку «Чівасу».

— Гадаю, фея обломів навідалася до нас знову, — сказав він.

— Ми працюємо над фільмом останні кілька годин, — сказав Вітмен, — із мерцем, що лежить у сусідній кімнаті. О, як чудово. Просто чудово.

Задзвонив телефон. Вітмен відповів.

— Алло? — видихнув він у слухавку.

— Виходьте з будинку.

Жіночий голос. Шотландський акцент.

— Негайно. Ви в небезпеці.

Лінія замовкла.

Він відсунув фіранки у вітальні й визирнув з вікна. Біля головної дороги поряд із будинком стояло припарковане поліцейське авто. За кілька секунд під’їхала ще одна поліцейська автівка і стала посеред дороги навпроти багатоквартирного будинку. Ще до того, як почув звук вхідного дзвінка, він уже знав, що прийшли по нього.

— Але зачекайте хвилинку, — сказав він. — Зачекайте, ви ж іще нічого не чули!

— Хто дзвонить?

— Поліція, — промовив Вітмен.

— Тільки не поліція, — злякався Чарлі. — У нас тут покійник.

— Принаймні вони швидко, — зауважив Вітмен, запалюючи цигарку.

Дзвінок задеренчав знову.

— Ми відповімо на це?

— Давай-но поміркуємо, — сказав Вітмен, видихнувши трохи диму. — Останнім, хто спав на цьому ліжку, був ти, і це було минулої ночі.

— Так.

— Оскільки, я впевнений, у тебе цілком розвинений мозок, ти б помітив, якби поряд із тобою труп збирав мух.

Знову продзвенів дзвінок.

— Ми пішли до Архіву саме перед восьмою ранку. Коли ми дісталися туди, Нестора ніде не було видно. Виглядає логічним, що на той момент він уже був мертвий і, певно, не всередині будинку. Тож, оскільки ні ти, ні я не могли його вбити, єдина відповідь: хтось переніс тіло, доки ми були в Архіві.

— Хтось справді хоче цей фільм.

— Без дурні, Шерлоку.

— А тоді чому вони хочуть підставити нас?

— Не знаю, Джаббо. Це якийсь цілком новий різновид дивацтва.

Дзвінок учетверте рознісся луною по всій квартирі.

— Гадаєш, нам слід впустити їх?

— З глузду з’їхав? Тут у нас наче сцена з «Очей без обличчя».

Чарлі підійшов до столу вітальні, доки Вітмен збирав документи Вальдано і гасив цигарку в попільничці.

— То що нам робити зараз? Як утекти? — спитав Чарлі. Через його плече був перекинутий ремінь сумки для ноутбука.

— Крізь парадні