Infernale. Пекельний сеанс - Джонатан Скарітон

— Але вони нас побачать. Нас схоплять.

— Я й не кажу протилежного, товстуне. Дивися.

Вітмен відчинив двері квартири. Будинок налічував п’ять поверхів, і кожен мав вихід на центральні кам’яні сходи. Вони почули дзвінки в іншій квартирі на тому-таки поверсі. Чарлі рушив був сходами вниз, коли Вітмен схопив його за руку. Він вказав в інший бік — нагору, на п’ятий поверх.

— Туди.

Вони попленталися нагору. Знизу чути було звук дзвінка і замка, що піддається. Двері під’їзду відчинили.

У будинку пролунали кроки.

На п’ятому поверсі були дві квартири. Чарлі і Вітмен мовчки чекали між двох дверей.

Кроки підіймалися сходами, супроводжуючись тріском у рації. Вони зупинилися поверхом нижче.

— Містере Вітмен? Це поліція, — вони стукали у двері. І після паузи: — Відчиніть.

«Просто перечекати».

Вони знову замолотили в двері.

— Відчиніть.

Жодної відповіді.

Вітмен приклав палець до губ, жестом наказавши другові зберігати мовчання.

— Містере Вітмен?

Вітмен чув їхню розмову.

Очевидно було, що ордеру вони не мають.

Ще кілька разів постукавши, полісмени відступилися. Вітмен чув, як кроки віддаляються вниз по сходах.

Довгий час Еліот стояв перед дверима сусідки.

Урешті-решт він, так би мовити, кинув жереб — можливо, хотів випробувати долю, давши їй шанс зупинити його.

Двері відчинилися, і, перш ніж він це збагнув, вона вже стояла перед ним. Ті шовковисті ноги, ті ніжні руки, м’які завитки волосся, що окреслювали тінь на її тонкій шиї — усі ці риси, наче миттєві знімки, спліталися у спіраль, а в центрі її було видіння, що невідворотно захопило всі його думки.

Щось у її мовчанні тривожило його і чіпляло за живе. Але далі усвідомлювати це було неможливо, бо коли до нього прийшло розуміння, він уже був одурманений її запахом, її образом і всім тим лихим, що вона збурила в ньому; мерехтливим розрядом запальної пристрасті й плотських бажань, надто швидких, щоб встигати за ними; чорнотою її волосся, її смарагдовими очима — єдиним джерелом світла; язиком, що обводив контури її губ — спочатку нижньої, потім верхньої; її блідою шкірою, що випромінювала тепло, ледь стримуване сорочкою; стегнами, що ворушилися під халатом і шурхотіли, наче джунглі при наближенні тропічної грози. Один погляд, лише один погляд у вир тих очей — і він міг злетіти разом із нею, стрімко пронестися крізь магістраль ночі, залишивши позаду всі ті занепалі будинки і зламані авта. Вітер битиме їм в обличчя, і щось глибоке й невідоме шепотітиме їм, що вони вільні, і вони триматимуться…

Жінка спитала, чи може чимось допомогти.

На мить він подумав був сказати їй, що помилився. Частина його просто хотіла піти додому й забути про все це. Оскільки він вагався, жінка майже всміхнулася йому. Він зазирнув у передпокій і побачив, що там нікого немає. І тоді зрозумів, що то його шанс.

Його обличчя змінилося, брови звузилися. Тепер він виглядав стурбованим.

— Я ваш сусід через коридор, — сказав він і з виразу обличчя жінки зрозумів, що вона його впізнала. Він зробив порух головою, наче вибачаючись. Знав, що зашарівся, але нічого не міг вдіяти. Не міг навіть поглянути їй у вічі, лише продовжував дивитися вниз, наче із землею розмовляв. І все-таки на мить йому здалося, що вона всміхнулася йому.

— Моя донька, — нарешті промовив він, вказуючи в бік своєї квартири. — У неї важкий напад астми.

— О, Боже мій! Хочете, я викличу когось? Швидку!

— Ні, ні, — сказав він, хитаючи головою, — це я вже зробив. Просто треба, щоб хтось побув із нею, доки я все підготую.

— О, звісно, — вона нібито опанувала себе, схопила з полиці сумочку і ключі, а тоді згадала про щось. Метнулася до вітальні.

Еліот чув, як вона каже доньці:

— Мама буде по сусідству, люба. Повернуся за кілька хвилин, гаразд?

Він посміхнувся, наче голодний вовк.

— Як її звати? — спитала вона, зачиняючи й замикаючи двері своєї квартири. Вона поклала ключі до кишені й вийшла до нього в коридор.

Він відчував, як вона дихає зовсім поряд, і насолоджувався цим. Хотів вдихати її подих, наповнювати себе ним. Хотів поглинати його й відчувати, як той розтікається його тілом, наче лише це могло зцілити його, зібрати знову докупи. Зробити тим, ким він мав бути. Він прагнув цього живого ароматного подиху, що пронизував її довге чорне волосся, яке спадало вздовж усієї спини, подиху, що живив ці зелені очі — з тих, що змінюють колір залежно від кількості сонячного світла; подиху, що виходив із пор її блідої тонкої шкіри і пухких криваво-червоних губ. Він подивився на її вбрання — сині джинси й сорочка навипуск, і кросівки «Олл Старз» — він мав враження, що все, що б вона не надягла, виглядатиме завеликим на її тендітному тілі.

«Зроби мене тим, ким я маю бути».

Побачивши її обличчя, Еліот зрозумів, що від нього чекають відповіді. Він кинув на неї швидкий оцінюючий погляд. Потім, збагнувши, про що вона каже, відповів:

— Аманда. Доньку звати Аманда.

— Прекрасне ім’я, — сказала вона.

— Я водив її сьогодні пити чай