Infernale. Пекельний сеанс - Джонатан Скарітон

Розболілася голова. Біль пульсував в одному ритмі з прискореним серцебиттям. Він подивився на отвір, крізь який був під’єднаний шланг.

Коли людина ось-ось сконає дурною смертю, здоровий глузд часто полишає її. Вітмен дістав ручку і спробував від’єднати шланг від отвору. Не пощастило. Він навіть спробував скористатися для цього своїм черевиком — черевиком, Господи прости.

Знадобилася ще хвилина, аби збагнути, що навіть коли він зсуне шланг, той усе одно залишиться всередині замкненої автівки, видихаючи чадний газ по всьому салону.

Це кінець.

Відчуття було таке, наче легені стискаються.

Краплі води завбільшки з бджіл-трутнів проступали на скляному вікні.

Мав бути вихід.

Сонливість долала його. Він завагався, а тоді знову почав гатити у скло, потім знов і знов, доки долоні не почервоніли, а кісточки пальців не були розбиті до крові.

Він визирнув у вікно, наче відповідь лежала там, у темряві. Але жодних відповідей не з’явилося. На підлозі були розкидані коробки й інструменти: молоток, паяльна лампа, речі, що могли витягнути його звідси, якби він тільки міг дістатися до них.

Він подумав про Еллі й дружину і чомусь згадав про приховані кадри. Лише зараз, в обіймах неминучої смерті, він збагнув, що дівчинка на прихованому кадрі — майже точна копія його доньки — насправді Зої Секюлер, донька загадкового винахідника, яка теж зникла. У цьому збігу був якийсь прихований сенс, якого він не міг збагнути — проте він точно був і мав щось означати.

Кисень у салоні був уже такий розріджений, що він відчував тиск у скронях. Міг дихати лише ротом.

Повіки налилися свинцем. Він намагався через силу розплющити очі — якщо здасться, пробудження від такого сну вже не буде.

Почувся громоподібний звук зіткнення.

Він підібрався й відсунувся від лівого вікна.

Машина здригнулася знову.

Ще одне зіткнення. Там щось коїлося.

І знов удар. Панель машини почала просідати всередину. Він пригнувся. Ледве здатен був тримати очі розплющеними.

Голос ззовні був приглушений, незнайомий.

— Вітмене? Ви там?

Це був жіночий голос. Він не міг збагнути, чи знає людину, яка кличе його. Не те щоб це мало значення; не те щоб це мало значення; все починало тікати від нього, повільно-повільно згущувалося й тікало, повільно тікало, і тікало, і повільно тікало, і тікало, і повільно тікало, тікало, повільно тікало, тікало, повільно тікало, тікало, повільно тікало…

— Витягніть мене звідси, — прошепотів він. Останнім, що він бачив, була Еллі.

Жінка знайшла на полиці з інструментами молоток. Вона замахнулася ним і з усіх сил ударила по склу.

Зміцнене скло пішло тріщинками, але не піддалося.

Всередині була задушлива атмосфера. Зі шланга почала сочитися вода.

Розчарована, Макбрайд віджбурнула молоток у задню частину гаража.

Поторсала водійські двері.

— Так тримати, детективе-сержанте, — фиркнула сама до себе. — Відкрито в будь-який час.

Заскочила всередину.

Ключів у замку запалювання не було.

Вона забарабанила в скляну перегородку, що відділяла її від Вітмена. Відповіді не було. Він, мабуть, знепритомнів. Годі було сказати напевне: скло запітніле, і вона його більше не бачила.

Жінка окинула поглядом водійське відділення. Почала шалено натискати кнопки, сподіваючись, що щось станеться. Нічого не відбувалося.

Чи мало запалювання бути увімкненим, щоб опустити перегородку? Якщо так, то Вітмену скоро кінець. Може, він уже мертвий.

Вона знайшла ще одну кнопку і натиснула її.

Замок відімкнувся.

Вона кинулася з машини й відчинила задні дверцята. Вітмен був непритомний.

Жінка схопила його за руки і витягла на гаражну підлогу.

Він дихав. Вона нахилилася до нього, щоб зробити штучне дихання. Її губи були за дюйм від його рота, коли він розплющив очі.

Спробував сісти, але усвідомив нестерпний біль і знову ліг. Потер голову.

— Хто ви, в біса, така?

Вона блиснула на нього очима.

— Не треба дякувати.

Він не відповів. Очі були водянисті, і його тіпало.

— Забираймося звідси, — сказала вона.

Вітер обдував Вітмена крізь шпарину у вікні автівки. «Вольво» Макбрайд мчало вздовж Квінсферрі-роуд геть із Дін-Віллидж.

— Мене звати Джорджина Макбрайд, — мовила вона. Вітмен не відповів. Він лише хотів дістатися міста і знайти Чарлі, знайти місце для ночівлі.

Не дивлячись на нього, Макбрайд однією рукою дістала з кишені пальта свій значок.

— Я детектив-сержант, поліція Лотіана і Шотландських кордонів.

Жінка відчувала, як він совається на своєму сидінні.

– І що ви там робили?

Вона фиркнула.

— Окрім того, що рятувала ваш зад?

Він промовчав.

— Поговоримо про це пізніше. Спочатку я закину вас до Королівського шпиталю. Вам треба до лікаря.

— Жодних шпиталів. Просто висадіть мене де-небудь. Ось тут буде добре, —