Infernale. Пекельний сеанс - Джонатан Скарітон

— Але є і ще дещо, — сказав Чарлі. — Коди.

— Коди?

— Деякі кадри закодовані шрифтом Брайля. Це лист. Його написав Оґюстен Секюлер — той, що винайшов рухомі картинки, — Вітмен підштовхнув до неї аркуш із нотатками. — У кінці листа код, його розгадка — ключове слово для розшифрування наступного закодованого кадру.

Вона прочитала листа.

— Отже, кожен код, ймовірно, веде до іншої точки в місті.

Вітмен кивнув.

— Так ми вважаємо.

— Навіщо це все?

— Ми поки що не знаємо, — відповів Чарлі. — Секюлер каже про якусь таємницю, щось, що він мусив заховати у кадрах «Séance Infernale».

— Але фільм неповний — і це навмисно, — утрутився Вітмен. — Це означає, що загублені кадри, де б вони не були, щось приховують.

Вона уважно роздивилася лист і нотатки.

— Що ж, чим би це не було, воно має бути пов’язаним із містом.

— Він каже про нього так, наче це жива істота, — зауважив Чарлі.

— Мене це не дивує, — сказала Макбрайд. — У цьому місті існує магія, Чарлі. Цього не передати словами, але в цьому є велич. Це як із Діккенсом.

— Діккенсом?

Макбрайд кивнула.

— Він бував в Единбурзі, — сказала вона, — з серією лекцій. Блукав містом, вбиваючи час перед виступами, і зайшов на цвинтар Кенонґейтської церкви. На одній із могил побачив меморіальну плиту з написом «ЕБЕНЕЗЕР ЛЕННОКС СКРОДЖІ — ЛИВАР»; вона належала якомусь чоловікові з Керколді, що варив сталь — тобто ливареві. Але Діккенс помилково прочитав слово як «лихвар». Він був шокований такою характеристикою, а за два роки скористався цим натхненням, щоб написати «Різдвяну пісню», у якій постає Ебенезер Скрудж, «лихвар», помилково виведений з Ебенезера Скроджі.

Вітмен утрутився:

— Зачекай-но хвилинку.

Він вказав пальцем на Макбрайд.

— Я все одно не розумію, нащо тобі все це. Як може фільм, знятий сто років тому, мати стосунок до теперішнього вбивства?

Вона засовалася на стільці.

— Я вже казала, що наш зловмисник віддав належне одному з фрагментів, прихованих у «Séance Infernale». Ви знайшли копію фільму в старій майстерні Секюлера і подумали, що це єдиний примірник. Але це не так. Запис, який надіслав зловмисник на відеокасеті у 80-х, подібний до того, який ми знайшли кілька днів тому в Архіві. Отже…

— Отже, ваш злочинець бачив кадри з фільму, — закінчив Чарлі.

— Саме так. У скількох місцях в Единбурзі Секюлер міг заховати свій твір? Його майстерня і його дім — найперші кандидати. Ви обшукали майстерню, де і знайшли плівку. Залишається дім. Ви казали, що ми не знаємо його розташування, але злочинець вочевидь знає. Минуло майже сто років після створення фільму, а за цей час може статися безліч речей. Майно Секюлера могло переходити з одних рук до інших, доки…

— Доки не дісталося вбивці.

Макбрайд кивнула.

— Можливо, це місце, у якому він зараз мешкає чи де він працює. Може, це покинутий склад або тунель, про який знає лише він. Із цим, — вона вказала на записи, — ми маємо шанс знайти це місце. Якщо слідувати за кадрами, ми знайдемо, де захована інша копія.

— А також знайдемо твого злочинця, — сказав Вітмен. — І зниклу дівчинку.

Вона кивнула.

— Звісно. Так ви знайдете скарб винахідника — чи що він там ховає — і допоможете врятувати життя маленькій дівчинці, водночас очистивши своє ім’я. Непогано, як для якогось кіно.

— Звучить як пригода — зовсім як у «Бовдурах»[20], — сказав Чарлі, підіймаючи свій кухоль.

Макбрайд розсміялася. А тоді розгладила нотатки і вказала на першу загадку.

— Але ось що я вам скажу: це дуже слушно про будинок, який розмовляє. Так само часто казала моя бабуся про декотрі будинки, коли я була маленькою.

— Що ти маєш на увазі?

— Будинки, що розмовляють. Якщо уважно до них придивитися, фасади більшості будинків в Единбурзі містять написи. Зазвичай це ім’я особи, що збудувала його, або власника. Іноді це рік, коли його було реставровано. Іншим разом, однак, вони містять часточки мудрості, розкиданої містом у всіх на очах. Особливо той, про який я зараз думаю. Його так і звуть — «Будинок, що розмовляє».

Чарлі дивився на неї широко розкритими очима.

— Де цей будинок?

Це була одна з прикрас міста, лабіринт історичних кімнат, забитий епохальними пам’ятками з історії шотландської столиці. Мисливський будинок був типовою спорудою XVII сторіччя, із потрійними скатами дахів над нижніми поверхами. Чарлі, Макбрайд і Вітмен стояли на вулиці Кенонґейт перед будинком, колись відомим як «Будинок, що розмовляє». Кілька вікон були відчинені, але за ними ніхто не спостерігав — у музеях люди не визирають із вікон.

Всередині інформаційні табло розповідали історію міста від доісторичних часів до ХІХ сторіччя. Відвідувачі могли побачити колекції барвистих магазинних вивісок, гончарних виробів, срібла і скла. Але Вітмена і його товаришів не цікавило те, що всередині — справжньою цікавинкою в Единбурзі часто бували самі будинки. Іноді, якщо уважно прислухатися, можна було