Infernale. Пекельний сеанс - Джонатан Скарітон

— У чому справа? Боїтеся, що я вас ущипну?

Він розсміявся.

— Не знаю, що, на вашу думку, ви там побачили…

— Я знаю, що я бачила, Алексе, — сказала вона.

Вона знала його ім’я.

Жінка увімкнула третю швидкість, скориставшись зеленим світлом — рідкісне благословення о цій порі доби, — і звернула на Лотіан-роуд.

Вітмен дістав пачку цигаркового паперу «Різла» і вийняв папірець. Його руки тремтіли.

— Гаразд, здаюся: яка ваша історія?

— На випадок, якщо ви не чули: у нас тут злочинець, який викрадає маленьких дівчаток.

Вітмен узяв із кисета трохи тютюну. Макбрайд дивилася, як він розподіляє його, розсипаючи дрібками по всій довжині папірця. Запах досягнув її ніздрів, і вона змушена була відвернутися.

– І чого ви від мене хочете? — спитав Вітмен. — Каструвати його?

— Я хочу, щоб ви допомогли мені його знайти.

Він похитав головою.

– І як я це зроблю? Я шукаю фільми, сувеніри, плакати — ну, знаєте, такі речі. Не дітей.

– Є певний зв’язок між моєю та вашою справами.

Вона прискіпливо дивилася на Вітмена. Він висунув язика, лизнувши клейкий край, і заліпив самокрутку з виразом вдоволення добре зробленою роботою. Цигарка була скручена ідеально. З шелестінням він провів пальцями вздовж самокрутки, згори вниз.

— Не розумію, — мовив він.

— Навіщо ви повернулися, Алексе?

— Заради сонячної погоди?

— Ви не були тут десять років.

— То ви збирали про мене інформацію. Яка турбота.

— Не схоже, що у вас тут залишилися друзі. І я розмовляла з людьми, які вас знають: вони кажуть, що ви стерв’ятник.

Він узяв цигарку до рота.

— Якби мені давали пенні щоразу, як я це чую…

Вона розвернулася і метнула на нього погляд.

— Це пов’язано з тим фільмом, чи не так? Ось чому той тип намагався вбити вас.

Вітмен кліпнув. У руці застигла запальничка. Цигарка, непідпалена, звисала з нижньої губи.

— Так, я знаю про фільм, — сказала Макбрайд. — Нам вдалося відновити його фрагмент із жорсткого диску комп’ютера з Архіву.

Вона подивилася на цигарку.

— Гадаєте, варто це робити після того, як ви мало не вмерли від асфіксії?

Він розсміявся.

— Ми чудові коханці, я і нікотин. Я смакую його ніжно, він вбиває мене повільно.

Він зітхнув.

— Я знайшов його. Це мій фільм. Хтось намагався забрати його. Не питайте чому, я гадки не маю.

— Що в тому фільмі, Алексе?

— Ви бачили його?

— Фрагментами. І наш зловмисник віддав належне одному з прихованих епізодів.

— Коли це?

— Задовго до справи в Архіві.

Він насупився. З кожним словом його очі розширювалися.

— Бути не може. Я маю — мав — єдину копію.

— Вочевидь, ні.

Він сидів, дивлячись на номерний знак машини попереду них.

— Ми маємо довіряти одне одному, — сказала Макбрайд. — Я могла затримати вас, коли ви лежали там, на підлозі.

— Жартуєте, так?

— Але тоді я побачила ім’я вашої доньки. Вона одна зі зниклих дівчат. А потім до мене дійшло: ви досі шукаєте. Ви шукали увесь цей час.

— Моя донька померла. Я приїхав знайти фільм.

— Ви знайшли фільм, Алексе.

— Деякі фільми відмовляються залишатися на екрані, де їм місце, Серпіко[18].

— Якщо ви мені не допоможете, я не матиму іншого вибору, окрім як заарештувати вас.

— Шантаж — чудовий спосіб почати співпрацю.

Він зітхнув, і вираз його обличчя змінився приреченістю.

— Гаразд. Ви мене піймали. Вип’ємо кави й обговоримо все це.

Вона кивнула, задоволена собою.

— Я лише маю спочатку дещо зробити, — сказав Вітмен. Він жестом вказав на банкомат на будинку, який було видно з вікна автівки.

— Я не можу там припаркуватися.

— Тоді біля наступного.

Широкий бульвар Ерл-Ґрей-стрит був щільно забудований крамницями. Він починав відновлюватися після довгого періоду занепаду. Колись Ґолдберґи збудували тут свій новий магазин із власною каруселлю, але зараз його вже не було, як не було і «Гардеробу Дженні», і приголомшливого торгівельного комплексу Сент-Ґутберта. На зміну останньому прийшов п’ятизірковий готель із дивовижними коридорами й шикарним внутрішнім оздобленням, неподалік від Кооперативу Сент-Ґутберта, де колись Шон Коннері працював молочарем. Але часи змінилися, «Пале-де-Данс» перетворився на «Бінґо», і швейцара надворі вже не було.

Макбрайд звернула ліворуч на Лористон-плейс і в’їхала на стоянку. Він вийшов.

Жінка замислилася на хвилину, а тоді відчинила дверцята.

Він кинув на неї погляд.